Про минуле ми найчастіше судимо за фільмами та художньою літературою. Але важливо пам’ятати: їхні творці далеко не завжди показують всю правду про життя минулих епох. Ми бачимо лише глянцеву, романтизовану оболонку минулого. Але за нею ховаються несподівані нюанси, дивні традиції і незрозумілі на перший погляд правила, про які ми часом навіть не здогадуємося.
Бали коштували недешево
Організація балу вимагала значних витрат, особливо на освітлення. До появи газових ламп приміщення освітлювали свічками — не звичайними, а з дорогого бджолиного воску. Їхня вартість часто перевищувала витрати на частування й напої для гостей.
Щоб хоч трохи підсилити слабке світло від сотень таких свічок (яке за потужністю дорівнювало кільком лампочкам по 25 ват), використовували кришталеві підвіски на канделябрах та дзеркала на стінах — вони допомагали розсіювати світло. Без цього кімнати виглядали темними та похмурими. До того ж, свічки швидко спалювали кисень і наповнювали повітря вуглекислим газом, тож без належної вентиляції гостям ставало важко дихати.
Підготовка будинку — непроста справа
Підготувати бал було справжнім викликом. Уся організація свята зазвичай лягала на плечі господині дому. Якщо простору в будинку не вистачало, доводилося орендувати залу в іншому місці — адже бальні зали були далеко не в кожному маєтку. Найчастіше обирали найпросторішу кімнату, з якої виносили всі зайві меблі.
Стіни прикрашали тканинами, простір декорували квітами та зеленню. Темні штори замінювали на світлі, щоб додати легкості та святковості. Найбільш вдалим кольором для оформлення вважався ніжно-жовтий. Якщо в домі бракувало стільців для гостей, які відпочивали між танцями, їх доводилося орендувати окремо.
Доводилося чітко контролювати гостей
На балах вікторіанської епохи господарі часто запрошували гостей більше, ніж могли вмістити їх бальні зали. Робилося це з розрахунком на те, що частина запрошених просто не прийде. Цей хитрий прийом створював відчуття, що прийом вдався, так як людей в кімнатах було дійсно багато. Великим називали бал, на який прийшли близько сотні осіб. А прийом, на якому було присутньо менше 50 запрошених, називався скромно — «танці».
І продумувати все до дрібниць
Окрім бальної зали, потрібно було підготувати й роздягальні. Для зручності гостей облаштовували окремі кімнати — для чоловіків і жінок, де можна було залишити верхній одяг. У жіночій частині зазвичай чергували дві покоївки: вони допомагали впоратися з форс-мажорами — підшивали порвані сукні, приводили до ладу зачіски та вирішували інші дрібні негаразди. Гардероб намагалися облаштувати на першому поверсі, щоб дамам не довелося підійматись і спускатись сходами.
Також потрібно було вибрати приміщення і для більш делікатних потреб. У 1-й половині XIX століття далеко не всі будинки були оснащені каналізаційною системою, так що в підходящій кімнаті залишали нічні горщики, бурдалю і служницю, яка повинна була допомагати дамам справлятися з цим процесом без шкоди для вбрання. Ємності розставляли і в інших стратегічних зонах по всьому будинку, наприклад за ширмами і в темних куточках. Якщо потреба заставала гостя зненацька під час трапези, він міг встати з-за столу і сховатися за завісами. А деякі панянки приїжджали на бал з власними бурдалю і носили горщики в сумочках.
Якщо ж туалету поблизу не було, жінкам на допомогу приходили кишені. На жіночих сукнях вони завжди були досить глибокими, що дозволяло непомітно помасажувати живіт і сечовий міхур і полегшити стан. Є теорія, що щоб не впісятися, жінки трималися за складки тканини всередині сукні і таким чином стримували себе.
Від гостей вимагали ідеальної поведінки
У вікторіанську епоху дівчата не могли відмовити чоловікові, якщо він запрошував на танець. Така відповідь могла б сприйматися не тільки як неповага до чоловіка, але й могла б образити ще й організаторів заходу. Виходить, господиня будинку запросила негідних гостей, з якими пристойні дами не хочуть проводити час.
Але що ж робити, якщо все-таки не хочеться танцювати з нав’язливим кавалером? Можна було сказати, що всі місця для чоловіків, які хотіли танцювати з дамою, вже зайняті. Для цього були спеціальні картки, де жінки записували імена тих, з ким будуть танцювати протягом усього балу.
Не всі танці були пристойними
Незважаючи на те, що зараз в сучасному суспільстві немає якихось стереотипів щодо танців, у вікторіанську епоху до їх вибору підходили з особливою суворістю. Оскільки в ті часи панували суворі звичаї, то і танці повинні були відображати дух моральності і скромності. Все було допустимо, крім вальсу. Ось це вже вершина непристойності. Він був категорично заборонений, партнери стояли занадто близько один до одного, в танці було багато тілесного контакту, а обертання, під час яких кавалер піднімав незаміжню дівчину на руках, могли зашкодити її чистій репутації.
Господині дому доводилося простоювати біля дверей годинами
Господиня мала зустрічати всіх гостей особисто. Вона повинна була стояти при вході до самого початку вечері або допоки не прибудуть усі запрошені. Зазвичай це не викликало труднощів. Ситуація ускладнювалась лише тоді, коли на бал приходив джентльмен, якого вона не знала особисто — наприклад, гість її чоловіка чи сина. У такому випадку звернутися до нього без офіційного представлення було непристойно, тому чоловік або син мали триматися поруч, аби вчасно представити незнайомця. Дочкам господині такої відповідальності не покладалося — їм дозволялося одразу приєднатися до танців і розваг у залі.
Віяло — не лише для прохолоди
У бальному вбранні кожної панянки віяло було обов’язковим аксесуаром. Через спеку, спричинену сотнями свічок і великою кількістю людей, повітря в залі швидко ставало важким. Тож віяло допомагало не лише освіжитися й уникнути запаморочення, а й стало своєрідним інструментом для спілкування з кавалерами.
У XIX столітті жінкам не дозволялося відкрито демонструвати симпатію, особливо на очах у сторонніх. Тому з’явилася мовчазна мова віяла — витончена і водночас зрозуміла тим, хто її знав. Наприклад, легке помахування віялом у лівій руці сигналізувало про бажання познайомитися з обранцем. Якщо дівчина торкалася ним чола — це означало, що за ними спостерігають. Висловити неприязнь можна було, протягнувши віяло крізь стиснуту руку. А повільне обмахування відкритим віялом говорило про те, що панянка вже заміжня.
Навіть проста прогулянка бальною залою вимагала зусиль
Правила етикету на балах були доволі суворими — і стосувалися не лише жінок, яким не дозволялося пересуватись без супроводу іншої панянки. Навіть звичайний похід по залі чи до туалетної кімнати перетворювався на справжнє випробування.
Чоловіки теж мали дотримуватися чітких норм. Приміром, втомлений джентльмен не міг просто так сісти на стілець, якщо поруч знаходилася незнайома жінка. А ще він не мав права затримуватись на святі надто довго — інакше могли пішли плітки, ніби його не запрошують до танцю й він не користується популярністю.
Найбільше клопотів мали ті чоловіки, у чиїх родинах бал організовувала дружина, мати або близька родичка. У такому разі на них лягала відповідальність простежити, щоб жодна панянка не залишилася без партнера. А якщо охочих танцювати бракувало — доводилося брати ініціативу на себе. Тож саме їм найчастіше діставались усі старші дами.
Кожній панянці присвоювали номер
Однією з ключових осіб на балу був розпорядник, який слідкував за дотриманням правил під час танців, оголошував початок вечері і займався організаційними питаннями. Перед початком свята він зустрічав гостей біля дверей зали і роздавав усім дамам картки з номерами — за винятком лише титулованих осіб. Панянка мала прикріпити чи пов’язати цей номер на видному місці, адже він позначав порядок розсадження пари під час танцю.
Номерки носили протягом усього балу, бо без них не допускали до танців. У разі втрати картки доводилося звертатися до розпорядника за заміною. Коли оголошували номери, пари по черзі виходили у коло для танцю. Хто пропускав свій вихід або запізнювався, займав останні місця в черзі.
Зачіска розкривала майже всі секрети жінки
Готуючись до балу, панянки приділяли не менше уваги зачіскам, ніж вбранню. Щоб додати об’єму волоссю, використовували так званих «щурів» — пасма, які покоївки збирали з гребінця і формували в саморобні шиньйони. Вони підбиралися за кольором до натурального волосся, тому не виділялися.
Волосся посипали блискучою пудрою, виготовленою з подрібненого сусального золота або срібла. Таку розкіш могли дозволити лише заможні дами. Більш дешеві замінники виглядали менш охайно, робили зачіску брудною на вигляд.
Особливу увагу приділяли прикрасам — квітам (натуральним і штучним), стрічкам, коштовностям. За вишуканістю зачіски легко було визначити статус: заміжні пані носили складні конструкції з ювелірними деталями і пір’ям, тоді як юні дівчата дотримувалися більш скромного стилю, обмежуючись лише квітковими акцентами.
Рукавички були обов’язковою деталлю туалету
У XIX столітті рукавички вважалися невід’ємною частиною дамського туалету. Їх спеціально підбирали на розмір менше, щоб вони щільно облягали, підкреслюючи тонкі і витончені руки. Довжина рукавичок варіювалася в залежності від модних тенденцій.
З’явитися на балу з оголеними руками вважалося вкрай непристойним — рукавички повинні були бути виключно білого або ніжно-рожевого кольору. Цей аксесуар мав не тільки естетичне значення, але і вважався дуже інтимним атрибутом. Відомо, що королева Вікторія відчула крайнє збентеження, коли їй довелося позичити свої рукавички сестрі.
Крім того, за допомогою рукавичок дами могли передавати таємні знаки кавалерам. Так, щоб зізнатися в коханні, дівчині достатньо було упустити обидві рукавички — і послання ставало очевидним.
Відвідування балів складно було назвати простою розвагою
Насправді, для відвідування прийомів було потрібно неабияке здоров’я. Бали починалися близько 9 вечора і закінчувалися на світанку. Гостей годували теж досить пізно. Тому ті, хто не встиг або не зміг повечеряти перед балом, голодували до першої години ночі.
Сукні були досить об’ємними, і танцювати в переповненій кімнаті, ймовірно, було важко. А ще заради краси дами йшли на різні хитрощі. У тому числі ставили за вуха п’явок, щоб домогтися блідого кольору обличчя, мода на який не проходила з часів Єлизавети I.
