Наукові досягнення і сучасні дослідження дають нам змогу ефективно піклуватися про своє здоров’я і стежити за гігієною. Однак у минулому все було по-іншому. Люди того часу не володіли необхідними знаннями про користь або шкоду різних процедур, тому їхній підхід до догляду за собою нерідко був вельми дивним і часом навіть небезпечним.
Вибілювали зуби металевою пилкою
До кінця XVI століття цукор став дешевим і, відповідно, доступним не особливо багатій частині населення. Через це у більшості почалися проблеми із зубами. Але найцікавіше, що тоді лікарі зовсім не думали, що причиною цього є цукор. Навіть навпаки, багато хто радив з його допомогою лікувати зуби.
Один із відомих рецептів для ополіскувачів для рота готували з подрібненого каміння, деревної смоли, цукрової пудри та рожевої води. Він міг освіжити подих, але це тільки на початку. Далі знову починалися проблеми із зубами. Щоб вибілювати зуби, люди натирали їх порошком з подрібненого галунового каменю або товчених перлів. Це позбавляло нальоту, як не дивно, проте з ним руйнувалася й емаль.
Цирульники також використовували металеві пилки для створення білосніжної посмішки. На жаль, тут відбувалося те ж саме, що після порошку. Люди втрачали зубну емаль, а згодом – зуби.
Дами ходили в туалет, не знімаючи спідньої білизни
У вікторіанську епоху жінки носили багатошаровий одяг, що значно ускладнювало повсякденне життя. Важко уявити, як дами справлялися зі своїми потребами в таких умовах. Однак було знайдено рішення: жінки носили труси з дірочкою, точніше спеціальні панталони з розрізом. Це давало змогу не знімати весь одяг у туалеті, а просто злегка нахилятися. Крім практичного застосування, в ті часи вважалося, що свіже повітря корисне і має надходити в такі делікатні області.
З початком 20 століття цей елемент у панталонах зник. Існує кілька теорій. Одна з них свідчить, що танцівниці канкану, які активно рухали ногами на сцені, зашивали цей розріз, щоб нічого не було видно на сцені.
У Середньовіччі туалет міг стати причиною сварок між сусідами
Попри уявлення про тотальну антисанітарію на вулицях середньовічних міст, люди не мали повної свободи в питанні «де справляти нужду». Закони зобов’язували як місцевих жителів, так і мандрівників користуватися або громадськими туалетами, або власними. Тих, хто нехтував правилами, чекало покарання.
Приватні туалети найчастіше розміщували на другому чи третьому поверсі будинку, під’єднуючи їх до вигрібної ями через дренажну трубу. Але деякі мешканці намагалися зекономити й не встановлювали труби зовсім — уся «відходова» маса просто виливалася у двір. Бували й інші випадки — наприклад, коли вигрібні ями роками не чистили. Подібна недбалість викликала конфлікти між сусідами, тож у XIII столітті в Лондоні ухвалили закони, які регулювали розташування туалетів і вигрібних ям.
У бідних районах, де будинки часто зводили без туалетів, виходом ставали громадські вбиральні. Їх зазвичай будували поблизу річок або мостів, щоб нечистоти одразу змивалися водою. Деякі з таких закладів фінансували меценати — ці туалети були безкоштовними. Інші здавалося в оренду підприємцям, які утримували їх у належному стані й могли стягувати невелику плату за користування.
Найбільший громадський туалет Лондона з’явився у 1420-х роках. Він мав окремі зали для чоловіків і жінок, по 64 місця в кожному. Тобто одночасно ним могли скористатися 128 осіб.
У XIX столітті дамське волосся було справжнім скарбом
У XIX столітті попит на жіноче волосся сягав неймовірних масштабів. У ті часи для створення шиньйонів і модних перук потрібно було дуже багато натурального волосся. Торговці буквально прочісували села в пошуках дівчат із довгими косами. Багато хто з них погоджувався на стрижку без особливих вагань — адже за розкішне волосся добре платили. Подекуди з цього навіть робили видовищні вистави: дівчат із густими локонами виводили на сцену, а потім проводили аукціон серед покупців.
Деякі міста забороняли подібні шоу й дозволяли продавати волосся лише на ярмарках у спеціальних наметах. Враховуючи, що на відрощування волосся йде 3–4 роки, підприємливі торговці часто залишали дівчині аванс, щоб повернутися за новою «партією» пізніше.
Згодом ситуація змінилася: чимало сільських дівчат переїхали до міст, де хотіли носити модні капелюшки. Оскільки такі головні убори вимагали довгого волосся, жінки вже не були готові прощатися з косами. У кращому разі вони дозволяли зістригти кілька непомітних пасом з потилиці й ховали цей «ущерб» під майстерно зробленою зачіскою.
А коли в моду ввійшли масивні капелюхи, інтерес до натурального волосся зріс іще більше. Щоб закріпити ці капелюхи, жінки використовували спеціальні волосяні «подушечки» — так званих «щурів». Тоді ж торговці знайшли нове джерело — жіночі монастирі. За легендою, один із них у 1890-х роках продав волосся на рекордну суму — 657 тисяч фунтів стерлінгів.
До появи туалетного паперу: кукурудзяні качани та корабельні мотузки
У середині XIX століття туалетний папір ще не здобув широкого визнання, попри зусилля виробників. Люди не поспішали витрачати гроші на новинку, коли поруч були перевірені та безкоштовні засоби. У сільській місцевості замість паперу часто використовували качани кукурудзи — їхня форма й м’яке лушпиння чудово підходили для гігієни.
На морських суднах вигадали власну альтернативу — так звану «буксирну ганчірку». Потерту мотузку прив’язували в тому місці, де моряки справляли потребу — зазвичай це був ніс корабля. Після використання мотузку опускали в море, і хвилі її очищували. Там же встановлювали дерев’яні сидіння з трубками для стоку.
Проте такий «туалет» був доволі небезпечним. Високі хвилі легко проривалися крізь решітку й могли змити людину за борт. Через це деякі моряки потай ходили до трюму, ризикуючи наразитися на покарання — адже на кораблі була спеціальна людина, яка слідкувала за дотриманням санітарних правил.
Саморобні тампони існували і в XVIII столітті
У XVIII столітті знання про менструацію були доволі обмеженими. Деякі вчені чоловіки вважали, що їжа в тілі перетворюється на чотири рідини, і нібито жінки не здатні засвоїти їх усі — тому й мусили «позбуватися надлишку» через місячні. Через забобони вважалося, що під час цього періоду жінкам не можна дивитися в дзеркало (мовляв, воно розіб’ється) чи ходити по траві (бо вона зів’яне).
Попри міфи, жінкам усе одно потрібно було виходити з дому, тому вони вигадували способи захисту. Один із варіантів — саморобні тампони: маленьку дерев’яну паличку обмотували лляною тканиною й закріплювали довгою мотузкою. Деякі навіть прив’язували виріб до ноги для надійності. Такі тампони були одноразовими.
Існував і багаторазовий варіант: невеликий тканинний мішечок, наповнений ватою або губкою. Після використання його можна було прокип’ятити, замінити наповнювач — і використовувати знову.
Лікарі радили чоловікам відрощувати бороди
У другій половині XIX століття мешканці індустріальних міст масово потерпали від смогу — адже майже всі будинки опалювали вугіллям. Задля турботи про здоров’я лікарі навіть радили чоловікам носити густі бороди. Вважалося, що волосся затримує дим і бактерії, не дозволяючи їм потрапити до дихальних шляхів. Деякі медики також стверджували, ніби борода допомагає розслабити горло — мовляв, так після виступів воно болітиме менше. Утім, сучасна наука ці теорії не підтримує.
У ті часи з’явилося багато оригінальних винаходів, покликаних поліпшити самопочуття людей. Частина з них залишилася лише курйозом. Наприклад, під час епідемій холери, яку медики ще не вміли лікувати, дійшли висновку: застуда може сприяти зараженню. У результаті було створено «холерний пояс» — спеціальний аксесуар, покликаний зігрівати живіт і таким чином нібито захищати організм від хвороби.
Спочатку слово «шампунь» означало зовсім іншу річ
До XVIII століття основний догляд за волоссям зводився до його розчісування, випрямлення локонів і боротьби з випадінням волосся. Люди використовували гребені не лише для того, щоб розплутати ковтуни, але й для видалення паразитів і бруду. Одним з найстаріших написів, що збереглися на предметах побуту, є побажання на стародавньому гребені, виготовленому між 1700 і 1550 роками до н.е. на якому написано: «Нехай це позбавить твою бороду та волосся від вошей».
Подібні інструменти продовжували використовувати й у Середньовіччі. Жінки також застосовували ароматні порошки для покращення запаху волосся, а головні убори — чепчики та шапочки — служили не лише як прикраса, а й для поглинання зайвого жиру, захисту від пилу та зменшення контакту волосся з обличчям і шиєю, що дозволяло зберегти чистоту.
Для густоти волосся дамам рекомендували наносити суміш з попаленого ячмінного хліба, солі та ведмежого жиру. Для золотистого відтінку волосся використовували маски з подрібненої капусти, змішаної з порошком самшиту або слонової кістки, що давало насичений жовтий колір.
Шампунь став популярним лише в XVIII столітті, привезений з Азії, причому спочатку це слово не позначало косметичний засіб, а процедуру масажу. Один з мандрівників спробував на собі шампунінг, після чого його тіло і голову ретельно розім’яли, а вуха вичистили — для нього це стало справжнім випробуванням.
Популярність п’явок мало не призвела до їхнього знищення
Медичні п’явки використовувалися для лікування ще в Стародавньому Єгипті, Греції та Римі, але саме в XIX столітті їхній попит досяг небувалих масштабів. Все почалося з того, що один французький лікар запевнив сучасників у тому, що п’явки здатні вилікувати будь-яку хворобу. Завдяки цьому лише одна лікарня використала більше двох мільйонів п’явок у період з 1830 по 1836 рік.
Для перевезення цих істот через океан були створені спеціальні контейнери, аптекарі прикрашали свої заклади вазами з п’явками, а дамочки навіть вишивали їх на вечірніх сукнях. Через це масове захоплення до кінця XIX століття п’явки майже зникли в деяких регіонах Європи, і уряди багатьох країн були змушені ввести обмеження на їхнє виловлювання, аби хоч якось зберегти цей вид.
Для домашніх косметичних рецептів використовувалося маса дивних інгредієнтів
З XII століття серед жінок був популярний твір «Тортула», який містив численні медичні та косметичні рецепти для різних ситуацій. Однак багато з них були малоефективними. Наприклад, стверджувалося, що густе і темне волосся на тілі жінки свідчить про порушення балансу в організмі, через що жінки намагалися позбутися цього волосся.
Одним з перевірених засобів був розчин з миш’яку та негашеного вапна. Однак це не було безпечно, адже найскладніше було вчасно змити засіб, щоб уникнути серйозних наслідків. Інший пізніший рецепт пропонував пасту зі свинячого сала, гірчиці та ялівцю.
У XVIII столітті жінки все ще воліли виготовляти косметичні засоби самостійно. Так, щоб боротися зі зморшками, вони готували спеціальну помаду із соку коріння білої лілії, меду і воску, яку наносили на обличчя на ніч. Для боротьби з прищами готували засіб з варених кабанячих щічок, яблук і телятини.
