Деякі косметичні засоби, до яких вдавалися люди раніше, зараз здаються нам як мінімум дивними. Наприклад, зуби відбілювали металевими пилками, а прищі лікували за допомогою кабанячих щічок і телятини. Ми вирішили дізнатися, які ще загадкові засоби допомагали жінкам зберегти красу і здоров’я в минулі часи.
Зуби лікували товченою перлиною і цукровою пудрою
В кінці XVI століття цукор подешевшав, і тепер солодкими стравами могли насолоджуватися не тільки аристократи. Це не найкращим чином позначилося на здоров’ї зубів населення. Однак лікарі не вважали, що через солодощі можуть виникнути стоматологічні проблеми. Навпаки, вони радили своїм пацієнтам лікувати хворі зуби саме за допомогою цукру.
Колись був популярний рецепт ополіскувача: цукровий порошок, подрібнений камінь, рожева вода та деревна смола. Такий засіб справді освіжав подих, але при частому використанні шкодив зубам. Щоб зробити усмішку білішою, жінки натирали зуби порошком із перлин. Наліт зникав, проте разом із ним страждала й емаль.
У XVII столітті в хід пішли більш суворі методи. Щоб зуби знову стали білими, цирульники пропонували обробляти їх металевими пилками. На жаль, ефект від такої процедури був тимчасовим. Пилка руйнувала зубну емаль, а значить, і шанси втратити частину зубів теж зростали.
Дівчина могла непогано заробити на волоссі
У XIX столітті в моді були перуки і шийони, для створення яких потрібне було натуральне волосся. Полюючи за цим цінним товаром, торговці старанно “прочісували” маленькі містечка і села. Жінки і дівчата зазвичай охоче розлучалися зі своїми розкішними локонами, оскільки за волосся давали непогану ціну.
Особливо хитрі купці навіть заздалегідь бронювали дівчат з гарними шевелюрами і платили їм аванс. Адже волосся відростало за кілька років, і торговець точно забезпечував себе необхідною кількістю товару на майбутнє.
Через деякий час сільські панянки почали переїжджати до міста в пошуках роботи. Їм теж хотілося виглядати модно і носити вишукані капелюшки, а з короткою зачіскою це було непросто. Тому жінки почали вистригати тільки невеликі пасма на потилиці, а втрату спритно приховували за допомогою складних вузлів і начісування.
До кінця XIX століття величезною популярністю почали користуватися гігантські жіночі капелюхи, які можна було закріпити на голові за допомогою волосяних кульок. Тому попит на волосся відразу збільшився. Але підприємливі торговці спритно знайшли нове місце, де вони могли добувати цінний товар. Це були монастирі. Кажуть, що одне з таких закладів в 1890-х роках продало волосся на суму 657 тисяч фунтів стерлінгів.
Дами готували мазі, помади і маски з найнесподіваніших інгредієнтів
Починаючи з XII століття, серед жінок надзвичайною популярністю користувався трактат «Тортула», де зібрали медичні та косметичні поради «на всі випадки життя». Щоправда, багато з них сьогодні виглядають щонайменше дивними. У ті часи вважалося, що густе темне волосся на тілі свідчить про внутрішній дисбаланс, тож дами прагнули від нього позбутися.
Одним із «перевірених» методів був розчин із миш’яку та негашеного вапна. Найнебезпечнішим у процедурі було вчасно змити суміш, адже запізнення могло коштувати серйозних проблем зі здоров’ям. Згодом з’явився інший рецепт — паста зі свинячого сала, гірчиці та ялівцю.
У XVIII столітті традиція саморобної косметики збереглася. Наприклад, щоб розгладити зморшки, жінки готували помаду з соку коренів білої лілії, меду й воску, яку наносили на обличчя на ніч. А для боротьби з висипаннями вигадали ще більш екзотичний засіб — суміш варених кабанячих щічок, яблук і телятини.
Жінки носили трусики з мохом
У минулі століття жінкам доводилося виготовляти засоби гігієни власноруч, причому іноді з тих матеріалів, які були в наявності. Деякі дослідники припускають, що дами могли робити прокладки з торф’яного моху. Ця рослина відрізнялася відмінними поглинаючими властивостями, і лікарі часто використовували її як перев’язувальний матеріал. А щоб мох надійно тримався на місці, жінки шили спеціальні трусики. В інший час дами зазвичай нижню білизну не носили.
Сусіди могли посваритися через туалет
Прийнято вважати, що в середньовічних містах панувала страшна антисанітарія, і люди справляли потреби просто посеред вулиці. Насправді ж існували чіткі правила: жителі та мандрівники мали користуватися громадськими вбиральнями або власними приміщеннями. За порушення можна було отримати серйозне покарання. Зазвичай туалети облаштовували на другому чи третьому поверсі будинку, з’єднуючи їх дренажною трубою з вигрібною ямою.
Деякі хитруни намагалися заощадити і не встановлювали труби, через що всі відходи виливалися прямо у двір і накопичувалися біля стін сусідніх будівель. Інші домовласники занадто рідко чистили вигрібні ями, що призводило до їх переповнення. Все це викликало серйозні конфлікти між власниками будинків, тому в XIII столітті в Лондоні ввели законодавство, що регулює розміщення вигрібних ям і відхожих місць.
У багатьох будинках бідних кварталів туалети взагалі не передбачалися. Але це не означало, що мешканцям не було куди подітися. У великих містах завжди діяли громадські вбиральні. Їх зазвичай зводили на мостах або біля річок, щоб вода одразу змивала відходи. Чимало таких закладів будувалися коштом меценатів і були доступні абсолютно безплатно.
Інші ж здавалися в оренду підприємцям на тривалий термін, і останні повинні були підтримувати туалети в чистоті і порядку. Тому орендарі, швидше за все, брали невелику плату з відвідувачів. Найбільший громадський туалет в Лондоні був побудований в 1420-х роках. Будівля була розділена на дві половини: жіночу і чоловічу. У кожній облаштували 64 посадочних місця, так що туалет міг вмістити одночасно 128 осіб.
Жінки голили не тільки лоб і брови, але й інші частини тіла
Середньовічних дам, як і сучасних жінок, теж дратував волосяний покрив на деяких ділянках тіла. Вони ретельно позбавлялися від волосків на лобі і підборідді, а також безжально вищипували брови. Але, як можна побачити на деяких картинах, волоски видалялися також в зоні бікіні і на ногах, хоча багатьох і обурювала така поведінка. Вважалося, що пристойна жінка не повинна приділяти занадто багато уваги своїй зовнішності.
Люди залазили у ванну прямо в одязі
У XVIII столітті у жінок була спеціальна фланелева сорочка для банних процедур. Деякі навіть вшивали в поділ цього одягу свинцеві грузики, щоб низ вбрання випадково не сплив у ванній. Не зовсім зрозуміло, чи одягалася така сорочка з міркувань скромності, чи щоб зберегти здоров’я. Адже намокла тканина не тільки прилипає до тіла, підкреслюючи всі його вигини, але й швидко остигає, перетворюючись на холодну ганчірку. Та й митися в такому вбранні було як мінімум незручно. Зате дама могла цілком офіційно приймати відвідувачів у ванній кімнаті, дотримуючись усіх видимих правил пристойності.
Борода в XIX столітті була не просто модною деталлю
У другій половині того часу міста потопали в смозі, адже більшість осель обігрівали вугіллям. Лікарі, турбуючись про здоров’я чоловіків, радили відрощувати густу бороду, яка, на їхню думку, мала затримувати шкідливий дим і мікроби.
Деякі ж дослідники були переконані: борода знімає напруження з горла, тому після публічних виступів воно болітиме менше. Сучасна медицина, щоправда, ці теорії спростувала.
Дами посипали голови порошками
До XVIII століття догляд за волоссям був доволі простим: їх розчісували, намагалися вирівняти кучері та боролися із залисинами. Розчісування мало не лише естетичну мету — за допомогою гребінців люди позбавлялися від бруду й паразитів. Цікаво, що один із найдавніших написів алфавітом знайшли саме на гребінці. Його виготовили приблизно між 1700 і 1550 роками до н.е., і майстер залишив на ньому побажання: «Нехай воно знищить вошей у вашому волоссі та бороді».
Тими ж самими інструментами користувалися в часи Середньовіччя. Крім того, вони посипали голови ароматними порошками, щоб шевелюра виділяла приємний запах. Дами обов’язково носили чепчики і шапочки. Причому головні убори служили не тільки для прикраси. Тканина вбирала надлишки жиру з волосся, захищала його від пилу, крім того, пасма не стикалися з спітнілим обличчям і шиєю, а значить, менше бруднилися.
Щоб шевелюра була густішою, дамам радили нанести на волосся суміш із спаленого ячмінного хліба, солі та ведмежого жиру. Золотистий відтінок локонам мала надати маска з подрібненої капусти, змішаної з порошком з самшиту або слонової кістки (отриманий засіб мав мати насичений жовтий колір).
Шампунь став відомим у Європі лише в XVIII столітті, потрапивши туди з Азії. Цікаво, що спочатку цим словом називали не засіб для миття волосся, а масаж. Один із мандрівників, вирішивши випробувати «шампунінг» на собі, отримав інтенсивне розминання тіла та голови, а заодно й ретельне чищення вух. Для нього ця процедура виявилася радше випробуванням, ніж задоволенням.
Придворні кріпили під спідниці нічні горщики
У XVIII столітті придворні правила етикету були неймовірно суворими. Так, жінка не могла відлучитися за потребою від столу або ж покинути зал, де була присутня королівська особа. Бенкети та урочисті зустрічі могли тривати годинами і в результаті перетворювалися на справжнє випробування для придворних дам. Тому деякі дослідники вважають, що панянки носили під сукнями спеціальні посудини на зразок нічних горщиків. Благо що пишні спідниці відмінно приховували будь-які предмети під ними.
Через одного ескулапа п’явки мало не зникли з лиця землі
Медичних п’явок застосовували ще в Стародавньому Єгипті, Греції та Римі, однак справжній пік їхньої популярності припав на XIX століття. Причиною став французький лікар, який переконував усіх, що ці маленькі створіння можуть вилікувати будь-яку недугу. У результаті лише одна лікарня з 1830 по 1836 рік витратила понад два мільйони п’явок.
Для транспортування цих істот через океан придумували спеціальні контейнери, аптекарі виставляли багато прикрашені вази з п’явками в своїх закладах, а дами вишивали їх на вечірніх сукнях. Через це повальне захоплення в деяких регіонах Європи п’явки до кінця XIX століття практично повністю зникли, і уряди багатьох країн були змушені ввести обмеження на їх вилов, щоб хоч якось врятувати цих істот.
