Здавалося б, знімати кіно на початку минулого століття було значно легше, ніж зараз. Ніяких тобі хитромудрих декорацій і заморочок зі спецефектами – просто бери і фіксуй сценки з акторами, що жестикулюють. Навіть про звук думати не треба. Але не тут-то було. Насправді, кіношникам минулого доводилося йти на багато що, щоб порадувати глядача. Ми вивідали деякі секрети чорно-білого кіно і поспішаємо поділитися ними з вами.
Блакитнооким у кіно були не раді. До певного часу
Норма Ширер.
Фільми початку минулого століття знімали на ортохроматичну плівку, яка була нечутлива до помаранчевих, червоних і синіх відтінків, і, як наслідок, створювала кіношникам масу незручностей. Так, здоровий рум’янець на щоках артистів здавався плямами бруду, а блакитні очі виглядали ледве не білими і тому моторошними.
З цієї причини актриса-початківець Норма Ширер ледь не махнула рукою на кінобізнес. Один із шанованих режисерів того часу сказав дівчині, що з її блакитними очима не варто сподіватися на великий успіх. На щастя для Норми, їй усе-таки вдалося зробити кар’єру і навіть отримати «Оскара», бо технології досить швидко зробили крок уперед, але про це трохи згодом.
Щоб уникнути прикрих ситуацій через недосконалості плівки, багато кінооператорів завжди тримали при собі шматок синього скла. З його допомогою вони могли оцінити, який вигляд матиме кадр у підсумку.
Труднощі гриму
Оскільки ортохроматична плівка спотворювала сприйняття кольорів, без специфічного макіяжу було нікуди. І акторки минулого маскували рум’янець блакитним гримом (який, як ми пам’ятаємо, в кадрі мав вигляд білого), а губи фарбували жовтою фарбою, щоб вони не здавалися в підсумку чорними через їхній природний червоний колір. Як і оператори, артисти також використовували синій фільтр. Він допомагав їм побачити в дзеркалі той образ, який перенесеться на екран.
Що стосується макіяжу очей, то ефект темних тіней на повіках створювали світло-коричневим і персиковим кольорами. Саме так була нафарбована Теда Бара на зйомках фільму «Саломея». А от на вії акторки навіть могли наносити червону фарбу, яка на екрані перетворювалася на глибокий чорний. Ось такі секрети чорно-білого кіно.
Очі акторів страждали від штучного освітлення
Студія Thanhouser, на якій використовувалися вугільні дугові лампи Klieglight.
Спочатку німе кіно знімали або при денному світлі в приміщенні з безліччю вікон, або на вулиці. І, як наслідок, знімальна команда залежала від примх погоди. Тому в міру розвитку індустрії режисери почали освоювати і можливості штучного освітлення.
Театральні лампи розжарювання погано поєднувалися з ортохроматичною плівкою, і кіношники щосили використовували вугільні дугові лампи. Їхні ранні версії були небезпечні для здоров’я очей акторів – могли навіть спровокувати кон’юнктивіт. А також викликали страшний головний біль.
Але небезпечних ламп, мабуть, декому було замало
Багатостраждальні очі артистів не знали пощади. Але деякі кінозірки були ще спантеличені тим, що б такого зробити, щоб на плівці очі блищали. Так, актриса Джоан Кроуфорд регулярно промивала очі розчином борної кислоти, яку ми зазвичай використовуємо як антисептичний засіб. Нескладно уявити, що в такій процедурі приємного було мало. Хоча, звісно, багато що залежало і від концентрації розчину. Але ми точно повторювати цей трюк не станемо й іншим не порадимо.
Ніякої щетини в чоловіків!
У другій половині 1920-х років кіношники масово перейшли на «просунуту» панхроматичну плівку, що була чутлива до всіх кольорів спектра. На той момент вона існувала вже близько 10 років, але колись була доступна лише тим режисерам, які мали у своєму розпорядженні значний бюджет. Але виробник вирішив знизити вартість плівки, і, як наслідок, знімальним командам стало трохи легше працювати.
Уже не потрібно було морочитися з гримом найрізноманітніших відтінків. З’явився вдосконалений грим-тон на основі рослинних олій. Ним користувалися і чоловіки, і жінки, причому перші обов’язково мали бути гладко поголені.
Трохи пізніше з’явилося комерційне телебачення, а там було навіть суворіше з відсутністю рослинності на обличчі чоловіка. Щетина виглядала на екрані як брудні плями, тому акторів зобов’язували наносити на обличчя спеціальну жирну замазку.
Блискуча, в прямому сенсі цього слова, кіноепоха
Панхроматична плівка відмінно вловлювала відблиски від використовуваних ламп, і цей ефект кіношники прагнули використати на повну котушку. Не без допомоги косметичних засобів. Засновник відомої компанії Макс Фактор відреагував на потребу гримерів у глянцевій помаді для актрис і створив перший у світі блиск для губ.
Крім цього, Фактор розробляв фарби для волосся з ефектом світлозаломлення і обробляв золотистою пудрою перуки для іменитих артисток.
Деякі зірки чорно-білого кіно тримали на знімальному майданчику вазелін, яким змащували обличчя заради приємного мерехтіння. Можна сказати, цей засіб був хайлайтером свого часу. Пізніше Мерилін Монро зметикувала, що вазелін хороший не тільки для чорно-білої плівки, а й для «Техніколора», тому теж щосили використовувала цей трюк.
Годі тут cидіти!
Актрисам, які носили на знімальному майданчику сукні по фігурі, не рекомендувалося сідати. Річ у тім, що таке вбрання нерідко зашивали прямо на артистках, тому річ могла просто-напросто лопнути по швах. Щоб вирішити питання збереження сукні, але водночас не змушувати її власницю стояти навіть під час перерв, кіношники винайшли спеціальні меблі. Вони являли собою розташовану по діагоналі дошку з поручнями, на яку акторка могла ніби прилягти і відпочити.
Як бутафорська кров – шоколадний сироп
За часів чорно-білого кіно або зовсім уникали показувати кров, або використовували… ні, не кетчуп. Згадаймо про нечутливість раннього виду плівки до червоного кольору. Кіношники брали шоколадний сироп. А якщо йшлося про сцени, наприклад, із розбірками гангстерів, то акторові достатньо було змочити руку в сиропі і шльопнути пляму на сорочку, щоб зобразити пораненого.
Шоколадний сироп використовували і в набагато пізніших фільмах, стилізованих під чорно-білу плівку. Наприклад, у стрічці «Залежність» (1995), що містить відсилання до культового «Носферату» (1922).
Грати «чудовисько» було не для людей зі слабкими нервами
У першій половині XX століття не було тих можливостей, які в наші дні дають змогу будь-яку красуню перетворити на відьму. А кіноробам і артистам минулого доводилося якось викручуватися і створювати образи істот з інфернальною зовнішністю за допомогою підручних засобів. І вони могли завдати масу незручностей.
Так, Лон Чейні, який зіграв Еріка в «Привиді Опери» (1925), раз у раз страждав від носових кровотеч на зйомках. А все тому, що кирпатий ніс його герою зробили за допомогою дроту, що йде від ніздрів під перуку.
Як тільки не викручувалися кіношники, щоб показати сніг
За часів, коли ще не було ніяких комп’ютерних ефектів, кіношникам доводилося викручувати кмітливість на повну котушку, щоб показати зиму. Так, в одному з ранніх чорно-білих фільмів як сніг використовували бавовну. Однак пожежники виступили проти такого креативу – бавовна легко запалюється.
У якийсь момент бутафорським снігом стали перефарбовані в білий колір кукурудзяні пластівці. Однак у роботі вони видавали настільки гучний звук, що неможливо було розчути репліки акторів. Мабуть, чудове рішення знайшла команда Чарлі Чапліна – у «Золотій лихоманці» (1925) використовувалася суміш борошна і солі.
Творці «Чарівника країни Оз» (1939) додумалися зробити снігопад із токсичного азбесту. На їхнє виправдання, канцерогенні властивості азбесту стали відомі лише на початку 1940-х років. А команда різдвяного фільму «Це чудове життя» (1946) робила суміш із піни для вогнегасників, цукру і мила. Цей вид кіношного снігу мав вельми реалістичний вигляд і виглядав на одязі персонажів просто як справжній.
