У XIX столітті люди мали не так багато можливостей познайомитися з представниками протилежної статі в неформальній обстановці і весело провести час. Бали були саме одним з таких нечисленних варіантів. Вони були надзвичайно популярними як серед звичайних містян, так і у знаті. Проте сам захід із розкішними вбраннями, дивовижними танцювальними па, шикарними інтер’єрами та галантними манерами – це лише вершина айсберга. Підготовка до балу як для гостей, так і для організаторів була неймовірно клопіткою. І зараз ми розповімо чому.
Бали були дорогим задоволенням
Усі приміщення для балу треба було добре освітлити. До появи газових ламп використовували свічки, але не прості, а виготовлені із бджолиного воску. Коштували вони чималих грошей: більше, ніж їжа та напої, приготовані для святкування. Якщо вироби встановлювали в свічниках неправильно, вони починали капати і гості обпалювалися воском. Сотні свічок працювали як кілька лампочок у 25 ватів. Тому настінні канделябри прикрашали кришталевими підвісками, а за ними вішали дзеркала. В іншому випадку кімнати виглядали похмуро. А ще полум’я свічок нещадно спалювало кисень, виділявся вуглекислий газ, і без належної вентиляції гостям ставало погано.
Господині балу потрібно було найняти оркестр. Зазвичай гурту з 4 музикантів було цілком достатньо. Запрошували піаніста, скрипаля, віолончеліста та корнетиста. Якщо танці проходили під акомпанемент фортепіано, слід було покликати професійного музиканта. Інакше за інструментом міг виявитися не надто талановитий гість, що спричинило б катастрофу.
Треба було підготувати будинок
Підготовка до балу була непростою справою. Організацією зазвичай займалася господарка будинку. Якщо в житлі не було потрібних приміщень, можна було орендувати зал в іншій будівлі. Далеко не у всіх особняках були спеціальні бальні зали. Тому вибиралася найбільша кімната, яку звільняли від зайвих меблів.
Стіни драпірували тканинами, а приміщення прикрашали рослинами та квітами. Якщо на вікнах висіли темні портьєри, їх слід було замінити на світлі. Ідеальним відтінком для прикраси танцювального залу вважався блідо-жовтий. Іноді в будинку не було достатньої кількості стільців, на яких гості могли розміститися для відпочинку між танцями. Тоді меблі доводилося купувати напрокат.
Слід виявити турботу про гостей
Крім бальної зали, слід було відвести окремі кімнати під роздягальні для чоловіків і жінок. Там гості залишали верхній одяг. Крім того, у приміщенні, призначеному для дам, зазвичай чергували 2 покоївки, які підшивали порване вбрання, поправляли зачіски та допомагали з іншими можливими неприємностями. Гардероб намагалися розмістити на 1-му поверсі, щоб жінкам не доводилося бігати вгору і вниз сходами.
Також потрібно було вибрати приміщення і для більш делікатних потреб. У 1-й половині XIX століття далеко не всі будинки були оснащені каналізаційною системою, так що в потрібній кімнаті залишали нічні горщики, бурдалю і служницю, яка мала допомагати жінкам справлятися з цим процесом без шкоди для вбрання. Ємності розставляли і в інших стратегічних зонах по всьому будинку, наприклад, за ширмами і в темних куточках. Якщо потреба заставала гостя зненацька під час трапези, він міг підвестися з-за столу і сховатися за завісами. А деякі панянки приїжджали на бал із власними бурдалю та носили горщики в сумочках.
За вхід на бал потрібно було заплатити
Коли в історичних фільмах чи художній літературі змальовується бал, вся увага зазвичай приділяється танцям, розкішним вбранням та взаєминам гостей. Мало хто замислюється: а за чий рахунок бенкет? Адже організувати такий захід, як ми вже з’ясували, вартувало не дешево. Невже всі господарі — організатори балів альтруїсти поголовно? Виявляється, ні.
Вхід на бал був платним. Причому можна було придбати як разове відвідування, так і річний абонемент. Наприклад, у 1815 році сезонна передплата на 28 балів в англійському місті Бат коштувала 14 шилінгів, а без абонементу можна було прийти на бал за 5 шилінгів. У сучасному еквіваленті це досить відчутна сума, що дорівнює приблизно £180.
Підготовка до балу вимагала маси паперової роботи
Зазвичай на бал звали приблизно на 1/3 більше людей, ніж могло уміститися в зал, адже частина відмовлялася, а натовп людей міг стати справжнім лихом для господині. Запрошення розсилалися за 3 тижні до заходу. Якщо господиня хотіла побачити велике сімейство, то вона надсилала окремі картки для його голови та дружини, дочок та синів. Усі вони вкладалися у один конверт. Гість обов’язково повинен був відповісти не пізніше ніж за 3 дні після отримання листа.
Потрібно було заздалегідь скласти програму балу з перерахуванням усіх танців та надрукувати її на аркушах. Зазвичай їх робили у формі брошури: з одного боку йшли пронумеровані танці, з іншого — цифри та пусте місце, куди гості могли вписати партнерів. До картки додався олівець. Деякі винахідливі господині робили програми у формі паперових віял.
Господині будинку доводилося простоювати біля дверей годинами
Хазяйка була зобов’язана привітати всіх гостей, які прибули на бал. Тому їй потрібно було знаходитись біля дверей до вечері або доти, доки всі запрошені не приїдуть. Зазвичай у цьому нічого складного.
Труднощі виникали тільки в тому випадку, коли на порозі з’являвся незнайомий жінці джентльмен, запрошений на свято її чоловіком або одним із синів. Звернутися до такого гостя без належного представлення господиня не могла. Тому чоловік чи діти завжди мали знаходитися неподалік. А ось дочкам дозволялося насолоджуватися веселощами у бальній залі.
Всім жінкам надавали номери
Однією із найзначніших постатей на святі був розпорядник балу. Саме він стежив за дотриманням правил під час танців, оголошував вечерю та відповідав за всілякі організаційні моменти. Перед початком балу розпорядник зустрічав гостей біля дверей залу та видавав усім дамам картки з номерами. Виняток робився лише для титулованих осіб. Панночка повинна була приколоти або пов’язати листок на видному місці. Цифра означала, яке місце парі слід посісти під час виконання танцю.
Дівчата носили номерок протягом усього балу, адже без нього вони не могли танцювати. Якщо хтось втрачав папірець, доводилося звертатися до розпорядника за заміною. Перед початком танців пари виходили в коло по черзі, коли оголошували їхні номери. Якщо хтось пропускав свою появу або запізнювався, то їм доводилося займати останні місця.
Дружина не могла танцювати зі своїм чоловіком
Якщо джентльмен запрошував дівчину на танець, вона не могла відмовити йому, тому що, наприклад, він їй несимпатичний. Кавалер після танцю мав провести свою партнерку на місце або туди, куди вона скаже. А от чоловік із дружиною танцювати на балах не могли. Це вважалося непристойним.
Їжу подавали на льоду
Їжа та напої теж були важливою складовою вечора. Частування можна було замовити у спеціальній кейтеринговій компанії, але коштувало це задоволення недешево. Тому страви зазвичай готували вдома. Тут було важливо відмовитися від вульгарного достатку. Усі страви ділилися на закуски і ті, що подавалися до вечері. Найперше гостям пропонували солодощі: вафлі, щербет та цукерки. Все це розставляли в окремій кімнаті. У бальній залі не можна було з’являтися з їжею чи напоями у руках.
Вечерю сервірували в окремому приміщенні. Гостям пропонували м’ясні закуски, желе, птицю, іноді суп. Вся їжа заздалегідь нарізалася. Страви, які слід було тримати охолодженими, обов’язково викладалися на лід. Інакше у спекотній залі їжа могла зіпсуватися.
Віяла служили не лише для боротьби зі спекою
Віяло було важливою деталлю бального вбрання кожної панянки. Через безліч свічок і натовп людей в залах швидко ставало спекотно і душно. Так що цей аксесуар просто необхідний. Він не тільки рятував панянок від непритомності, а й допомагав спілкуватися з шанувальниками. У ХІХ столітті жінкам було неможливо відкрито висловлювати свої почуття, особливо у присутності інших членів суспільства. Тому вони використовували таємну мову.
Якщо дівчина тримала віяло в лівій руці і слабо помахувала ним, значить, вона хотіла познайомитися з джентльменом, на якого було спрямовано аксесуар. Коли предмет притискали до чола, це було сигналом, що за парою хтось спостерігає. Щоб висловити огиду і ненависть до співрозмовника, дама простягала віяло крізь стиснуту руку. Якщо розкритим віялом повільно обмахувалися, це означало, що жінка одружена.
Зачіска могла розповісти про жінку практично все
Готуючись до балу, жінки приділяли багато уваги не лише вбранням, а й зачіскам. Щоб надати шевелюрі пишноти, волосся прикрашало «щурами». Так називали пасма, які покоївки збирали з гребінця панночки і скочували в саморобні шиньйони. «Щури» збігалися за кольором з іншим волоссям і тому не виділялися на тлі решти волосся. На волосся наносили блискучу пудру. Її виготовляли із товченого сусального золота чи срібла. Такі суміші могли дозволити собі лише багаті дами. Існували й дешеві аналоги, але через них зачіска виглядала неохайно, а пасма здавалися брудними.
Особлива увага приділялася різним прикрасам. Жінки вплітали у волосся квіти, натуральні та штучні, стрічки та коштовності. Причому за вигадливістю зачіски легко можна було відрізнити заміжню даму від дівчини на виданні. Перші могли дозволити собі складніші конструкції, щедро прикрашені ювелірними виробами та пір’ям. Юних дів вирізняла скромність. Їм слід було використовувати лише квіти.
Щоб не показати нічого зайвого, використовували особливий крій сукні
Раніше жінки пахви не голили, вони почали це робити тільки на початку XX століття. Коли в моду увійшли сукні з коротким рукавом, кравці спеціально шили вбрання з дуже вузькою проймою для рукава, щоб волосся не було видно.
Під гілкою омели можна було поцілувати будь-яку дівчину
Позаминулого сторіччя дівчата на балах були дуже скромними, а кавалери — чемними, проте колись правилами пристойності можна було трохи знехтувати. На деяких балах, особливо під час різдвяних гулянь, на стелю бальної зали підвішували гілки омели.
За стародавньою традицією чоловік міг поцілувати будь-яку даму, яка під нею опинялася. При цьому дівчата воліли не відмовлятися, адже існувало повір’я, згідно з яким юна особа, яка відкинула поцілунок під омелою, ніколи не вийде заміж і помре старою дівою.
