Деякі винаходи та відкриття народжуються після років наполегливої роботи, а деякі з’являються зовсім несподівано — через помилку, збіг обставин або звичайну випадковість. Те, що спочатку могло здатися невдалим експериментом, іноді ставало проривом, без якого складно уявити сучасний світ. Ми зібрали п’ять дивовижних історій про випадкові відкриття, які назавжди змінили наше життя.
Залізобетон
На Всесвітній виставці в Парижі 1867 року французький садівник Жозеф Моньє представив свою розробку — бетонну діжку для рослин, укріплену залізними прутами. Моньє працював в оранжереї палацу Тюїльрі, де доглядав за апельсиновими деревами: влітку рослини, що стояли в цементних діжках, виносили на вулицю, а взимку забирали в теплицю, і через перепад температур горщики тріскалися й ламалися.
Щоб зміцнити їх, Моньє почав проводити експерименти з залізними прутами, які він встановлював у форму для відливання горщиків. Можливо, садівник чув про подібні досліди з залізом і цементом, однак саме він здогадався зміцнювати вироби не просто прутами, а сіткою з них.
Під час своїх досліджень Моньє помітив, що найміцнішими виходять діжки, де прути встановлені як по горизонталі, так і по вертикалі. До речі, честь винаходу залізобетонних шпал також належить Жозефу Моньє.
Нобелівська премія
У 1888 році в одній із французьких газет з’явився некролог під назвою «Торговець смертю помер», у якому йшлося про смерть Альфреда Нобеля. Однак сумна звістка була опублікована помилково, бо в одній із лікарень Канн помер не сам Альфред, а його рідний брат Людвіг.
Після того як винахідник динаміту випадково прочитав власний передчасний некролог, він замислився над тим, яким його запам’ятає історія. Не бажаючи залишитися в пам’яті лише як «торговець смертю», він змінив заповіт і передав свої статки фонду, покликаному підтримувати наукові досягнення в усьому світі.
Небитке скло
У 1903 році французький художник, письменник, композитор і вчений Едуард Бенедиктус під час проведення хімічного експерименту випадково впустив на підлогу колбу. На подив Бенедиктуса, тонке скло тріснуло, але не розбилося: як виявилося, у колбі містилися залишки розчину нітроцелюлози, які, висохнувши, «обволокли» посудину.
У ті роки в автомобілях встановлювали звичайне скло, осколки якого серйозно травмували водіїв і пасажирів під час аварій. Прочитавши в газеті про ще одну автопригоду, Бенедиктус почав проводити експерименти й у підсумку винайшов скло, що складалося з двох листів, між якими був прокладений шар целюлози. Під час нагрівання целюлоза плавилася й міцно скріплювала скляні листи.
Отриманий «сендвіч» вчений запатентував під назвою «триплекс», а в 1919 році Генрі Форд першим почав встановлювати його на свої автомобілі.
Радіоактивність
У 1896 році французький вчений Антуан Беккерель проводив досліди з нещодавно відкритими (також, загалом, випадково) рентгенівськими променями, намагаючись з’ясувати, чи існує зв’язок між ними та світінням солей урану.
Для експерименту Беккерель використовував мінерал із солями урану: деякий час тримав його під сонячними променями, потім клав разом із металевим предметом поверх фотопластини, на якій через деякий час з’являлося «фотографічне» зображення. Щоправда, його чіткість була гіршою, ніж у рентгенівських знімків, тому вчений вирішив, що справа в нестачі сонця, і вирішив дочекатися сонячнішого дня.
Але природа не була прихильною до Беккереля, і тоді він вирішив на деякий час прибрати мінерал і фотопластини, загорнувши їх разом із мальтійським хрестом у темний непрозорий матеріал. Через кілька днів вчений чомусь проявив фотопластину й побачив на ній зображення хреста, після чого припустив, що світіння ніяк не пов’язане з сонячними променями.
Подальше вивчення таємничих «променів» дало світові таке поняття, як радіоактивність, за відкриття якої Беккерель у 1903 році спільно з П’єром і Марією Кюрі отримав Нобелівську премію.
Анастезія
У 1844 році стоматолог Горас Веллс під час лекції хіміка Колтона, який демонстрував дію оксиду азоту, помітив, що один зі студентів, який перебував під дією веселящого газу, розбив ногу й не відчув болю. Уеллс провів експеримент на собі і, вдихнувши закис азоту, попросив колегу вирвати йому зуб. Операція пройшла безболісно, і лікар почав давати своїм пацієнтам дозу веселого газу.
Одного разу Веллс вирішив публічно продемонструвати дію газу, але експеримент провалився: можливо, через малу дозу закису азоту. Під час операції пацієнт закричав, і колеги, які зібралися в залі, висміяли Веллса. Подальші спроби впровадити цей метод знеболювання закінчувалися провалом, до того ж у цей час для анестезії почали застосовувати хлороформ і ефір, і про закис азоту на деякий час забули.
Не витримавши випробувань, Горас Веллс прийняв дозу веселящого газу й перерізав стегнову артерію. Майже через 20 років доктор Колтон, з лекції якого й почалася історія анестезії, став успішно впроваджувати метод знеболювання Веллса, який згодом поширився по всій Америці, а потім і Європі.
Бонус: Ботокс
У 1987 році доктор Джин Каррутерс, яка працювала офтальмологом у приватній клініці у Ванкувері, зробила одній із пацієнток ін’єкцію розчину, у якому, крім іншого, містився ботулотоксин. Препарат було введено, щоб допомогти жінці впоратися з блефароспазмом — симптомом, при якому мимоволі змикаються повіки.
Через деякий час пацієнтка повернулася до доктора Каррутерс і попросила зробити їй ще одну ін’єкцію. Коли доктор сказала, що в цьому немає необхідності, оскільки блефароспазм зник, жінка зізналася, що після уколу її погляд став більш відкритим і молодим.
Доктор Каррутерс запропонувала своєму чоловікові, Алістеру Каррутерсу, який працював дерматологом у тій самій клініці, спробувати ботулотоксин як «ліки» від зморшок. Сама Джин разом з адміністратором лікарні Кейті Суонн стала першою пацієнткою, яка отримала ін’єкцію ботоксу не з медичною метою, а для розгладження зморшок.
