Якби ми народилися кілька століть тому в колах аристократів, найбільш клопіткою порою року для нас було б літо, адже це розпал Сезону. Саме так, з великої літери, називався період, коли шляхетне суспільство гуділо, як вулик: усюди давали бали і звані вечори, сім’ї виводили у світ своїх дочок, а чоловіки шукали вигідну партію. Романтика, та й годі. Однак таємниця таких заходів навряд чи припаде до вподоби представнику XXI століття.
- Відвідування балів було, мабуть, основним способом проведення дозвілля. Їх влаштовували не тільки представники вищого суспільства, а й різні клуби та асоціації, в які об’єднувалися пожежники, вчителі, військові.
- Судячи з творів деяких письменників минулого, на подібних заходах часом стояв нестерпний сморід. Зокрема, один із героїв романіста Тобайаса Смоллетта, описуючи бал, пропонує уявити букет всіляких неприємних запахів, що виділяють людські тіла.
- Організацією балів найчастіше займався комітет, що складався з ентузіастів. Вони обирали відповідний зал, наймали музикантів, продумували меню і розсилали запрошення.
- Охочі потрапити на бал мали внести певну плату. І якщо в XIX столітті «вхідний квиток» коштував 50 центів, то сьогодні доведеться викласти кругленьку суму, яка може доходити до кількох сотень євро.
- Зазвичай захід починався близько 8-ї години вечора, а закінчувався ближче до 4 ранку. Усі учасники були у чудовій фізичній формі. Це не жарти – виробляти різні па майже без зупинки 8 годин!
- Вечерю на балах подавали досить пізно – не раніше першої години ночі. Тому всім запрошеним рекомендувалося попередньо підкріпитися вдома.
- В Англії найпоширенішим частуванням під час вечері був «білий суп» – ситна і смачна страва, яку готували з бульйону, меленого мигдалю і вершків, і їли практично повсюдно.
- Дичина, лобстери і морозиво з пармезаном вважалися абсолютно звичайними стравами на балах. Нерідко організатори використовували багатоповерхові конструкції, декоровані квітами, золотим папером і намистинами: на них подавали десерти, і це мало надзвичайно ефектний вигляд.
- Колір ошатної жіночої сукні визначався віком і сімейним становищем. Наприклад, білий вважався прерогативою юних дівчат, які перебувають у пошуках підходящої партії для себе. Ймовірно, тому героїня Кіри Найтлі у фільмі «Анна Кареніна» привернула до себе стільки уваги, коли вийшла у світ у білосніжному вбранні: адже вона заявила про себе як про особу, яка не пов’язана узами шлюбу.
- Заміжнім дамам дозволялося вдягнути на бал білу сукню лише за умови, що вона виготовлена з муару або шовку. Ці тканини сигналізували про те, що дама зайнята і не танцює.
- Типаж жінки також впливав на вибір вбрання. Блондинки вибирали салатові, блідо-блакитні, світло-помаранчеві тони. Брюнетки ж віддавали перевагу більш насиченим кольорам.
- А ось рожевий колір був негласним табу. Завсідники балів XIX століття знали, що при вечірньому газовому освітленні він має не найкращий вигляд, а тому володарка такого вбрання аж ніяк не блищала. Таким чином, Мег Марч у фільмі «Маленькі жінки» продемонструвала свою недосвідченість, коли одягла на бал рожеву сукню.
- Танцювати зазвичай вчилися у старших родичів або найнятих учителів. Також випускалися спеціальні гравюри, за якими можна було розучити рухи.
- Дама не могла відмовити в танці чоловікові, який їй не сподобався. Якщо вона відмовляла одному кавалеру, то змушена була відмовити й іншим.
- Танцювати понад 3 танці з одним і тим самим партнером вважалося поганим тоном. Раз по раз запрошуючи одну й ту саму леді, джентльмен позбавляв її можливості поспілкуватися з іншими гостями. Так-так, під час танцю було заведено обмінюватися репліками.
- Правила забороняли джентльменові використовувати парфуми. Максимум він міг напарфумити свою носову хустку, і при цьому парфуми мали бути найвищої якості.
