Ще з давніх часів на Землі відбуваються масові вимирання — кожні 50–100 мільйонів років зникає до 95 % усіх живих істот. Сьогодні багато дослідників вважають, що ми перебуваємо в процесі чергового такого вимирання, відомого як голоценове. У таких умовах частина фахівців вважає порятунок окремих видів безглуздим — природа має йти своїм шляхом.
Ми зібрали головні аргументи тих, хто вважає, що рятувати вимираючих тварин не варто, і чому спроби втручання іноді навіть шкодять цим видам.
Природний відбір
Вимирання — природний етап еволюції, що дозволяє природі позбавлятися від видів, які погано пристосовані, і водночас сприяє розквіту найбільш стійких. Таку позицію підтримує біолог Р. А. Пайрон, який стверджує, що саме поняття «зникаючого виду» в корені хибне, адже всі види рано чи пізно зникають.
На зауваження, що багато тварин гинуть через діяльність людини, Пайрон відповідає просто: втручання людини в природу здається штучним лише на перший погляд. Ми є частиною екосистеми, і наші дії так само природні, як і будь-які інші процеси. Якщо якийсь вид зникне, його місце рано чи пізно займе інший. Це повільний процес, який у природних умовах важко спостерігати.
Отже, на думку Пайрона, спроби врятувати вимираючих тварин часто є не реальною потребою природи, а способом позбутися власного почуття провини.
Зміни в екосистемі
Поряд із вимиранням відбуваються й інші зміни в екосистемі. Яскравий приклад — штучне повернення вовків у Єллоустоун, де тоді мешкала велика популяція оленів і лосів. Хижаки значно скоротили чисельність копитних, що дало поштовх росту осик і тополь, а ті, у свою чергу, сприяли збільшенню чисельності бобрів. Окрім цього, були й менш очевидні ефекти:
- Через два роки після повернення вовків кількість койотів зменшилася вдвічі.
- Лисиці, що конкурують з койотами, стали численнішими. Вони поїдали дрібних гризунів, які зазвичай шкодять рослинам, тому місцева флора зазнала значних змін.
Подібна ситуація спостерігалася в Китаї під час «культурної революції». Щоб підвищити врожайність, влада винищила горобців. Спершу врожай справді зріс, але вже наступного року розплодилася сарана і гусениці, що призвело до скорочення врожаю та голоду.
Отже, головна складність у збереженні видів полягає в тому, що неможливо передбачити, як природа відреагує на масове повернення або знищення навіть, на перший погляд, невинної тварини.
Вартість порятунку виду
Вартість порятунку видів, що зникають, сильно різниться залежно від країни. За приблизними оцінками, щороку на це витрачають близько £50 млрд у світі. Кошти йдуть на утримання заповідників, удосконалення законів і боротьбу з браконьєрами. Як відзначають самі вчені, сума невелика, враховуючи, що на кону стоїть стан екосистеми і безпека людини. Однак для багатьох урядів навіть такі цифри стають непосильними.
Наприклад, у штаті Флорида (США) влада бореться за збереження пуми. Попри щорічні витрати від $50 до 100 млн, популяція майже не зросла. Тому у багатьох виникає питання: чи має сенс витрачати такі суми на порятунок виду, який, здається, приречений?
Фахівці відповідають просто: якщо зараз не вкладати гроші у захист видів, у майбутньому доведеться витратити ще більше. Наприклад, знищення бджіл спричинить здорожчання продуктів харчування, а масова загибель стерв’ятників — збільшення випадків сказу і, як наслідок, зростання медичних витрат.
Відсутність генетичного різноманіття
Брак генетичного різноманіття може призвести до серйозних наслідків, аж до повного виродження виду. Історія людства має чимало прикладів: наприклад, шість століть інцесту в королівських династіях завершилися на Карлі II, який не міг нормально пережовувати їжу.
Подібне трапляється і серед тварин. Найвідоміший випадок — тигр на ім’я Кенні, що мешкає в одному з американських заповідників. Йому офіційно поставили діагноз «синдром Дауна». Причина — батьками тварини були рідні брат і сестра, що й спричинило розвиток цієї патології.
Нездорова прихильність до людини
Головний метод збереження виду полягає в розмноженні тварин у неволі. Молодих особин вирощують до досягнення певної чисельності, після чого їх випускають на волю.
Так сталося з кондором: під час вирощування пташенят використовували спеціальні ляльки, що нагадували птахів. Це допомагало уникнути того, щоб молоді кондори сприймали людину за батька. Проте, навіть із запобіжними заходами, випущені на свободу птахи часто відвідували людей і проявляли до них надмірну цікавість. У результаті сформувався певний культурний бар’єр між справжньо дикими кондорами та тими, що виховувалися у заповіднику.
Етична проблема зоопарків і заповідників
Щоб врятувати вид, необхідно відловити кілька представників у дикій природі, які стануть основою для відновлення популяції. Ці тварини постійно перебувають під наглядом фахівців у заповідниках або зоопарках. Проте розмноження в неволі часто ускладнене з кількох причин:
- Важко підібрати пару через обмежену кількість особин.
- Шлюбні сезони скорочуються до 1–2 разів на рік замість звичних 4–5.
- Психологічний стрес у неволі може призвести до зупинки статевих циклів у самок.
Тому деякі експерти вважають, що штучне відновлення популяції — це певною мірою насильство над тваринами, хоч і ненавмисне.
Цікаво: чим більше говорять про порятунок певної тварини, тим швидше її популяція скорочується. Через активне використання образів тварин у рекламі навіть вчені не завжди усвідомлюють, що вони перебувають на межі зникнення. Наприклад, кожна людина бачить на екрані більше левів, ніж їх існує в реальності.
