Марк Твен мав славу великого любителя кішок і нерідко брав їх «напрокат», а Байрон, навчаючись у Кембриджі, завів собі ведмедя, якого вигулював на ланцюгу. У ці та багато інших екстравагантних вчинків великих письменників складно повірити.
Зневажливе ставлення Маргарет Мітчелл до роману «Віднесені вітром»
Свого часу Маргарет Мітчелл працювала репортером. Але через серйозну травму щиколотки звільнилася з роботи і сиділа вдома. У той час Мітчелл була завзятою читачкою, тож вона багаторазово просила чоловіка ходити до бібліотеки по книжки.
Але одного дня чоловік не витримав і приніс додому друкарську машинку зі словами: «Я тебе благаю! Напиши, будь ласка, книжку, замість того, щоб читати їх тисячами!». Що вона і зробила. Так і з’явився її роман «Віднесені вітром», на написання якого Мітчелл витратила 10 років. Маргарет не хотіла, щоб хтось знав, що вона пише книгу. І коли в дім приходили гості, вона поспішно накривала килимком свої розкидані по кімнаті аркуші, а іноді й зовсім підпирала ними хиткий диван. У початковому варіанті «Віднесених вітром» головну героїню звали Пенсі. Видавець попросив Мітчелл «перейменувати» її, на що письменниця кинула: «Ми можемо назвати її хоч Сміття О’Хара, мені все одно! Я просто хочу закінчити цю затяжну справу!».
Постійні шантажі дружини від Антуана де Сент-Екзюпері
Коли Антуана де Сент-Екзюпері та його майбутню дружину Консуело представили один одному, дівчина моментально зачарувала письменника. Він навіть не давав їй піти, хоча вона кілька разів повторювала, що їй уже час. Консуело сиділа на стільці, а він стояв перед нею так, що вона навіть не могла встати.
А якось Сент-Екзюпері спробував виманити поцілунок у коханої в літаку, яким керував. Він просто нахилив літак мало не на бік і різко почав знижуватися, створивши небезпечну ситуацію. Але дівчина не пом’якшала і не нагородила його жаданим поцілунком. Однак автор «Маленького Принца» не здався і почав плакати ридма, кажучи, що Консуело відмовляє йому в поцілунку через те, що він негарний. Дівчина не могла дивитися на його страждання і поцілувала Антуана.
Консуело погодилася вийти заміж за письменника. Він пообіцяв їй купити найбільший діамант, який тільки знайде в Буенос-Айресі, але це так і залишилося на словах. Потім Сент-Екзюпері несподівано дав задню, сказавши, що йому необхідно попрацювати над книгою. Письменник весь час відкладав роботу, і дівчина буквально повела його за руку, посадила за письмовий стіл і попросила писати.
Коли автор «Маленького Принца» і його обраниця прийшли в мерію оформляти шлюб, письменник почав ридати без зупинки. Для дівчини стало великим приниженням, коли він заявив, що не може одружитися через те, що його сім’ї немає поруч. Це було ганьбою для латиноамериканської дівчини, адже вона жила з Антуаном до весілля. Але весілля все ж відбулося.
Френсіс Скотт Фіцджеральд і щоденники його дружини
Частенько Фіцджеральд брав щоденники своєї дружини Зельди і використовував уривки з них у своїх творах. Спочатку дружина навіть не звертала уваги на це і у своїй жартівливій манері в рецензії на роман чоловіка «Прекрасні і приречені» написала: «Мені здається, що на сторінках роману я впізнаю уривок з мого старого щоденника, який загадково зник незабаром після мого заміжжя, а також уривки з листів, хоча їх і сильно відредаговано. Виходить, містер Фіцджеральд, так, по-моєму, він пише своє ім’я, вважає, що плагіат починається у власному будинку». Однак багато хто заявляв, що саме Зельда була талановита, а Фіцджеральд просто «крав її ідеї».
Спроба швидкого збагачення Даніеля Дефо
Свого часу автор роману «Робінзон Крузо» перебував у такій борговій ямі, що не знав, як звідти вибратися. Нарешті, він придумав дещо оригінальне. Дефо не найчеснішим чином купив ферму з 70 звірятами віверами і планував з їхньою допомогою отримувати цибет. Цю речовину додавали до парфумів (зокрема в 1970-х вона входила до складу Chanel № 5, парфуми тоді через це зазнали бойкоту).
Але затія прогоріла. Один із кредиторів змусив правоохоронців конфіскувати ферму Дефо в рахунок його боргу. Письменник сказав тещі, щоб та викупила вівер, заплативши борг кредитору, що жінка й зробила. Однак незабаром з’явився ще один герой, який довів, що письменник придбав цю ферму нечесним шляхом. У підсумку теща Дефо подала до суду на всіх причетних до цієї справи, зокрема й на зятя. За спогадами сучасників теща і зять помирилися. Дефо благополучно продовжив пробувати себе на письменницькій ниві.
Байрон і ведмідь
Байрон мав славу великого любителя братів наших менших. У 1805 році він поїхав вчитися в Кембридж, але там йому заборонили тримати собаку, посилаючись на те, що правила навчального закладу не допускають цього. Студент був такий роздратований, що купив ведмедя і той оселився з ним у гуртожитку. Дивно, що поет навіть виграв судову справу в коледжу, тож йому дозволили залишити нового вихованця. Він навіть вигулював ведмедя на ланцюгу територією навчального закладу і намагався зробити так, щоб тварину зарахували в студенти і виплачували йому стипендію, але цього не вийшло. По закінченню навчання Байрон забрав із собою вихованця, який жив із його ж вовком.
Свого часу поет тримав гусей, павичів, орлів, соколів, мавп, коней, лисиць, борсуків, кіз і воронів. Однак його найбільшим улюбленцем був пес Боцман. Коли вихованець заразився сказом, поет трепетно доглядав за ним, анітрохи не боячись заразитися. Після смерті пса господар замовив йому красивий пам’ятник із вигравіруваним на ньому віршем, який він присвятив своєму улюбленцю.
Ганс Крістіан Андерсен і його зловживання гостинністю Чарльза Діккенса
Два письменники познайомилися на одному званому вечорі 1847 року. Тоді Андерсен був не таким відомим, а ось Діккенс – навпаки. На тому ж самому заході Андерсен назвав його «найбільшим письменником нашого часу». Загалом, чоловіки справили один на одного найпозитивніше враження, у них зав’язалося листування. 1856 року в одному з листів Діккенс написав Андерсену, що буде радий бачити його своїм гостем, якщо раптом той опиниться в Англії. Уже наступного року натхнений Андерсен вирушив у дорогу до друга.
Уранці першого дня перебування в Діккенсів Андерсен заявив, що за датським звичаєм гостя має голити один із синів господаря. На що спантеличений Діккенс записав його зі щоденними візитами до прилеглого салону.
Одного разу перед початком вечері Діккенс простягнув руку одній із пані, Андресен підбіг до друга, схопив його під руку і пройшов разом із ним до обідньої зали. А одного разу він спантеличив усю сім’ю, коли в істериці й у сльозах кинувся на галявину через те, що одна з його книжок отримала негативну рецензію.
В один із днів, коли Діккенс грав у п’єсі, на виставу прийшла королева Вікторія. Вона знала про присутність Андерсена на виставі, але залишила його персону поза увагою. Увесь вечір казкар проходив похмурим і навіть у якийсь момент розридався через те, що був нецікавий королеві.
І нарешті. Замість раніше заявлених двох тижнів Андерсен гостював у Діккенсів цілих 35 днів! Коли він прощався з другом, а ще раніше казкар відчув, що йому там не раді, то гірко заплакав. Після від’їзду гостя Діккенс одразу ж пішов у гостьову кімнату і вклав у дзеркало записку з написом: «Ганс Андерсен спав у цій кімнаті 5 тижнів, і це здалося сім’ї ВІЧНІСТЮ!». Згодом Дікенс перестав відповідати на листи колишнього друга, тож їхні стосунки вичерпали себе.
Затятий технофоб Рей Бредбері
Спочатку в письменника був страх перед автомобілями. Усе почалося в 16 років, коли підліток став свідком страшної аварії. Той факт, що в автомобільних аваріях гине велика кількість людей, а цього «начебто ніхто не помічає», змусив Бредбері подолати страх перед польотами на літаках, щоб якомога менше користуватися машинами.
І найбільшу ненависть він відчував до комп’ютерів та Інтернету. Якось в одному з інтерв’ю письменник зізнався, що комп’ютери – це просто дурниці: «Вони не дають людям нічого більшого за те, що вони вже мають. Вони безглузді». Коли інтерв’юер спробував заперечити письменникові, сказавши, що комп’ютери та Інтернет дають доступ до безпрецедентної кількості літератури та інформації, Бредбері зупинив його єдиною фразою: «У мене немає на це часу». Варто зазначити, що він погодився продати права на електронну книгу «451 градус за Фаренгейтом» лише 2011 року, коли видавці не залишили йому вибору.
Короткий лист Віктора Гюго
Коли Віктор Гюго закінчив писати «Знедолених», він поїхав у відпустку, щоб як слід відпочити і зарядитися свіжими емоціями. Тим часом, ця книга вже почала продаватися в магазинах. Письменникові не терпілося дізнатися, як же йдуть справи в його роману, тому він надіслав листа своєму видавцеві, який складався лише з одного символу – «?». Видавець, мабуть, теж не позбавлений оригінальності та почуття гумору, зрозумів, що таким чином Гюго запитував про перебіг продажів, і відповів лише – «!». Сказати, що письменник був щасливий – це не сказати нічого.
Відраза Памели Треверс до Волта Діснея
\
Перш ніж зняти фільм про Мері Поппінс, Волт Дісней довго домагався згоди від автора книги Памели Треверс. Вона була категорично проти екранізації, зрештою здалася, але з тією умовою, щоб у ньому не було анімаційних сцен. У міру активної стадії виробництва фільму, Треверс неодноразово зв’язувалася з його творцями і висловлювала невдоволення.
Все ж Волт Дісней запросив Памелу на прем’єру кінокартини, але, як він зізнавався пізніше, краще б цього не робив. Наприкінці фільму Треверс заплакала ридма від злості та розчарування, вона була в жаху. А все через те, що їй, по-перше, не сподобалися пісні, використані у фільмі, по-друге, виконавиця ролі Мері Поппінс їй здалася надто вродливою для образу няні, і головне – мультиплікатор усе ж таки долучив анімаційні сцени до фільму. Письменниця підійшла до Діснея з вимогою, щоб той прибрав анімацію з картини. На що мультиплікатор відповів: «Памело, корабель уже поплив». До кінця своїх днів вона перебувала у ворожнечі з кінематографістом і розпорядилася, щоб після її смерті, Волт Дісней ніколи не зазіхав на екранізацію будь-яких її творів.
Дивна дитяча витівка Джеймса Метью Баррі
Коли майбутньому письменнику і творцеві повістей про Пітера Пена було 6 років, він втратив старшого брата. 14-річний підліток катався на ковзанці, зіткнувся з іншим відвідувачем, впав, вдарився головою об лід і помер. Коли звістка про загибель сина дійшла до матері, вона була приголомшена до такої міри, що ледь не втратила розум. Жінка була одержима думкою, що вона – мама хлопчика, який ніколи не виросте.
У своїх щоденниках Джеймс Метью Баррі згадував, що намагався заповнити емоційну порожнечу, вбираючись в одяг старшого брата. Одного разу він у такому вигляді увійшов у кімнату до матері. Побачивши його, жінка запитала: «Це ти?», на що він, подумавши про те, що мама звертається до померлого брата, відповів тихим і засмученим голосом: “Ні, це не він, це лише я”. Найімовірніше, саме втрата старшого брата стала для Джеймса Метью Баррі натхненням для створення повістей про Пітера Пена, про хлопчика, який не хотів дорослішати.
Марк Твен і «орендовані» кішки
Марк Твен обожнював кішок і повторював, що якщо можна було б схрестити людину з кішкою, то це поліпшило б людину, але погіршило б кішку. Одного разу у нього і зовсім проживало до 19 кішок одночасно! Він любив і поважав своїх вихованців «набагато більше, ніж відчував такі ж почуття до людей». А одного разу Бамбіно, один з його котиків, втік. Твен дав оголошення в газету про зникнення кота. До будинку письменника почали стікатися натовпи з котами, які хоч якось відповідали опису втікача. Але незабаром Бамбіно повернувся додому сам. Радості письменника не було меж!
Ну а коли автору книг про пригоди Тома Сойєра і Гекльберрі Фінна належало бути далеко від своїх кішок, то він просто брав їх «напрокат». Біограф Твена розповідав, що після періоду «оренди» котиків письменник залишав господареві стільки грошей, щоб їх вистачило на утримання кішок протягом дев’яти життів.
Також біограф описав кумедний випадок, коли Твен узяв напрокат трьох кошенят: «Письменник збирався увійти у двері, що ведуть до зали, але перед ним різко вибігли два кошенята і присіли в очікуванні. Твен із максимальною ввічливістю відчинив перед ними двері, низько вклонився, зробив крок назад і промовив: «Прошу вибачення, джентльмени! Я завжди пропускаю вперед королівських осіб».
Нездатність до емпатії від Ернеста Гемінґвея
Гемінґвей із дружиною поїхав у подорож Китаєм. Поїздка відбулася з ініціативи дружини. Вояж був не з легких, Марта їла нетипові страви і підхопила інфекцію. І ось одного разу, лежачи на дерев’яній дошці, яка була її ліжком, і відмахуючись від комарів, знесилена жінка сказала, що їй так погано, що хотілося б зникнути назавжди. Гемінгуей посміхнувся і замість того, щоб підбадьорити дружину, сказав: «Занадто пізно! Хто з нас хотів їхати в Китай?».
