Стародавній Рим — улюблена епоха для творців фільмів. На екрані ми бачимо спокусливих жінок у тонких шатах, героїчних воїнів із ідеальними тілами, підступних імператорів у сяючих тогах — усе виглядає ефектно й захопливо. Але в гонитві за видовищністю режисери часто жертвують історичною точністю й створюють образи, дале́кі від справжнього життя.
Ми заглянули в історичні джерела, щоб з’ясувати, які саме помилки кіноіндустрія десятиліттями насаджує в нашій уяві про Римську імперію.
Дами часто з’являлися на публіці у фривольному одязі та з непокритою головою
Вбрання відігравало велику роль у Стародавньому Римі. Одяг одразу міг підказати людині, хто перед нею: аристократ чи простолюдин, заміжня пані чи юна панянка. Тому особливу увагу і чоловіки, і жінки приділяли своєму зовнішньому вигляду. Шляхетна жінка ніколи б не посміла з’явитися на публіці без столи й поли. Це була вільна сукня з рукавами та накидка, які прикривали плечі й голову. Їх одягали поверх туніки. Знатним панам дозволялося носити білий одяг і вбрання яскравих розмальовок.
Гладіатори були виключно чоловіками і носили однакове легке вбрання
У фільмах гладіатори часто виглядають так, ніби їх одягали за ескізами з фентезі. Насправді ж у Римі кожен тип гладіатора мав чітко визначене екіпірування, і воїни виходили на арену відповідно до свого класу. У кіно ж ми бачимо справжню «солянку» — як якби хокейна команда з’явилася на футбольному полі у повному спорядженні.
Самі бої теж виглядали не так криваво й жорстоко, як це показують у кіно. Швидше, вони нагадували сучасні шоу на кшталт рестлінгу — видовищно, продумано і з елементами постановки. Серед гладіаторів траплялися й жінки. Хоча жіночі поєдинки були менш популярними, деякі з войовниць ставали справжніми зірками й билися у сольних боях, вражаючи глядачів вправністю та силою.
На галерах працювали виключно раби
Так, праця на римських галерах дійсно була виснажливою, але на веслах зазвичай сиділи не змучені раби. Керувати цими важкими інструментами було непросто, а тому на судна намагалися наймати досвідчених і вмілих моряків і платили їм за роботу пристойні гроші. Так, у воєнний час раби і полонені солдати могли потрапити на галери, але частенько, перед тим як посадити на весла, їх звільняли.
У тогах ходили тільки знатні чоловіки
Знатні чоловіки дійсно носили тогу, але це вбрання скоріше було призначене для офіційних заходів. Рідко хто ходив у такому вигляді по дому. До того ж цей одяг був особливо популярним у Римі. У провінції ж зазвичай обходилися багатими і яскравими туніками.
Якщо жінка одягала тогу, вона без жодного сорому визнавала, що надає певного роду послуги. Аристократок і дам суворих звичаїв у такому вбранні неможливо було уявити.
Гладіатори билися з дикими звірами
Гладіаторські бої були доволі дорогою розвагою, тому організатори всіляко намагалися зберегти життя учасників. Це не означало, що бої завжди обходилися без жертв, але серйозних втрат намагалися уникати. З тієї ж причини гладіатори майже не брали участі в сутичках із дикими звірами. Для цього були спеціальні бійці — венатори або бестіарії — які виступали в ролі мисливців і демонстрували на арені сцени полювання.
Чоловіки і жінки могли дивитися шоу разом
У римському суспільстві існував суворий поділ на класи та стани. Тому уявити собі картину, де чоловіки і жінки разом сидять на глядацьких рядах у Колізеї, складно. Місця суворо розподілялися між публікою залежно від знатності та статі. Нижні яруси займали чоловіки-аристократи. Верхні віддавали простому люду і дамам.
Навіть внутрішній простір міг виглядати інакше, ніж нам показують у кіно. На трибунах не тільки малювали цифри, які означали глядацькі місця. Самі стіни та перегородки, найімовірніше, фарбували в яскраві кольори.
Будівлі будували з мармуру, і міста сяяли білизною
Рим аж ніяк не завжди відзначався широкими вулицями і мармуровими будівлями. Подібний вигляд місто частково набуло до кінця I століття до н. е. А до того більшість будівель у центрі були відбудовані з обробленого каменю і цегли. Вулички були вузькими і звивистими. Фасади та статуї розфарбовували в яскраві кольори. Тому біла фарба була радше рідкістю, ніж правилом.
Містом знатні пани воліли пересуватися верхи або у возах. Вулиці були переповнені тваринами і явно не блищали чистотою. Тож піша прогулянка могла безнадійно зіпсувати взуття та одяг.
Римляни були вельми розбещені і об’їдалися на бенкетах
Образ розпусних патриціїв, які нібито безупинно святкували, об’їдалися та віддавалися всіляким надмірностям, значно перебільшений. Так, вони цінували смачну їжу і не цуралися інтрижок, але масового обжерства чи відвертої розпусти серед них не було. Римляни не практикували блювання між стравами на бенкетах — це лише популярний, але хибний стереотип.
Його поява пов’язана з помилковим тлумаченням терміна «воміторіум», яке з’явилося в XIX столітті. Хтось вирішив, що це місце або посудина, куди викидали з’їдене. Насправді ж воміторіумами називали виходи з амфітеатрів та інших великих споруд — бо натовп після події буквально «виливався» назовні.
Ще один міф — про масові зради. Так, заможні римляни могли дозволити собі стосунки з рабами чи слугами, але це не означає, що вони невпинно полювали за всіма жінками на своєму шляху. І гучні, непристойні вечірки були швидше винятком, ніж правилом.
Коней підковували, а вершники користувалися сучасним варіантом сідел
Відомий досі метод підковування коней за допомогою залізних цвяхів набув популярності лише в Середні віки, хоча є свідчення і більш раннього використання цих виробів. Римляни захищали копита своїх скакунів іншим способом. Щоправда, ці пристосування не демонструються на кіноекранах. Коні в ті часи хизувалися в гіпосандалях. Це були спеціальні металеві пластини, які кріпилися за допомогою мотузок і ременів.
Крім того, в ті часи були відсутні стремена, які так часто можна побачити у фільмах про ту історичну епоху. Тому й саме сідло відрізнялося від сучасного за формою. Щоб вершник міг утриматися на коні під час бою, сідла робилися з чотирма ріжками. А кріпилися вони не тільки за допомогою підпруги, а й ременями, які охоплювали скакуна в районі грудини і крупа.
Воїни в усі часи носили однакові обладунки
Екіпірування римських легіонерів змінювалося залежно від епохи, тож у фільмах часто трапляються плутанини. Герої носять обладунки, які насправді з’явилися значно пізніше або вже вийшли з ужитку. Наприклад, у серіалі «Спартак» солдати поруч із Юлієм Цезарем одягнені в лорику сегментату — пластинчастий обладунок, який, за деякими даними, почали використовувати лише в I столітті н. е. Тоді як у часи Цезаря більш поширеною була кольчужна броня — лорика хамата.
Ще один кіноміф — шкіряні панцирі. На екрані вони з’являються досить часто, хоча історичних доказів їх існування майже немає. Римські солдати справді могли носити шкіряні жилети, але лише як підкладку під справжню броню, виготовлену спершу з бронзи, а згодом — із заліза.
Знаменитий панцир, що демонструє рельєфну мускулатуру, був доступний усім
Моду на обладунки, які зображували м’язистий чоловічий торс з усіма анатомічними подробицями, запровадили ще стародавні греки. Використовували їх і в римській армії. Складно точно сказати, хто саме міг носити лорику мускулату, але, найімовірніше, виключно офіцери. За однією з версій, за часів Юлія Цезаря в цьому обмундируванні могли з’являтися тільки трибуни і вищі військові чини.
При цьому жоден із римських зразків не був знайдений під час археологічних розкопок. Підтвердження того, що таку броню справді використовували в армії, можна знайти тільки на барельєфах і в скульптурних зображеннях. Лорику мускулату робили з бронзи або заліза. Якщо й використовували для цього варену шкіру, то вона мала бути дуже щільною, щоб забезпечити достатній захист під час битви.
Перегони на колісницях були небезпечним заходом, а візники тримали поводи в руках
Перегони на колісницях були однією з найулюбленіших розваг давніх римлян, але в реальності вони виглядали значно менш криваво й драматично, ніж у фільмах на кшталт «Бен-Гура». У змаганнях брали участь виключно досвідчені візники — як раби, так і вільні люди. Перемога приносила їм чималий прибуток, тому історії про те, що у візники брали колишніх солдатів, вигнаних з армії, — не більше ніж художній домисел. Так, іноді траплялися нещасні випадки, але це було радше винятком, а не правилом.
Цікавий факт: візники не тримали віжки в руках, а прив’язували їх до пояса — щоб ті не вислизнули під час перегонів. Саме тому на озброєнні в них був ніж: у разі аварії потрібно було швидко перерізати ремені, аби не бути затягнутим під коней. Цей момент іноді й показують у кіно — і якраз він ближчий до історичної правди.
