Мода минулого часто змушує нас вигукувати: «Та що це взагалі таке?». Нам складно зрозуміти, як на честь модних віянь можна було носити спідниці, що сковують рухи, або збирати волосся з гребінців. З іншого боку, можливо, через століття історики моди теж будуть з подивом дивитися на те, що ми носимо сьогодні, і вигукувати з не меншим здивуванням: «Як це взагалі можна було одягнути?».
Зелена фарба на основі миш’яку
До 1775 року, коли Карл Вільгельм Шеєле винайшов відносно недорогий зелений барвник, отримання цього відтінку було справою непростою: тканину спочатку фарбували в жовтий колір за допомогою куркуми, а потім у синій, використовуючи індиго. Забарвлення часто виходило нерівномірним, та й виробництво такої тканини коштувало дорого, тому зелений одяг був ознакою багатства його власника.
Правда, у щойно винайденого зеленого барвника була одна велика проблема — виготовлявся він на основі миш’яку, який при контакті з повітрям виділяв пари, небезпечні для здоров’я. Але, оскільки в той час не було прямих доказів шкоди миш’яку, фарба використовувалася не тільки у виробництві тканин, а й при вичинюванні шкіри, друку шпалер і навіть створенні дитячих іграшок.
У середині 19 століття на основі миш’яку був створений і ще один барвник, який отримав назву «паризький зелений», що був настільки ж небезпечний, як і дітище Шеєле. Трохи пізніше з’явився дещо менш шкідливий пігмент із кам’яновугільної смоли, а ось по-справжньому безпечний зелений барвник створили вже в 20-ті роки 20 століття.
Ємність для збору волосся
Сьогодні це може здатися дивним або навіть неприємним, але у вікторіанську епоху збір волосся, знятого з гребінців, був цілком звичайною практикою. Порцелянові або металеві ємності з отвором товщиною в палець, призначені спеціально для цього, тримали на туалетному столику поряд із баночкою для пудри.
Але навіщо ж була потрібна така дивна «колекція»? А варіантів було безліч: від наповнення гольниць і диванних подушок до виготовлення так званих «щурів» — спеціальних набитих волоссям мішечків, що слугували для створення високих зачісок. Крім того, волосся використовували й для створення пам’ятних прикрас, які теж користувалися популярністю в епоху королеви Вікторії. Подібні аксесуари канули в Лету в 1920-ті роки, коли мода на високі зачіски змінилася модою на короткі стрижки.
Купальні машини
Сьогодні таке досить складно уявити, але колись правила пристойності диктували, що чоловіки та жінки повинні купатися окремо навіть у відкритій воді. Для того, щоб ніхто не побачив особу в непристойному за тодішніми мірками для виходу в люди купальному костюмі, були створені спеціальні кабінки.
Вони являли собою візок на великих колесах, який заїжджав у воду — всередині кабінки, вихід з якої був спрямований у бік моря, людина переодягалася і заходила у воду, спускаючись по сходах. Таке пристосування мало не тільки захистити людину від сторонніх очей під час переодягання, а й зробити її невидимою для людей до занурення у воду.
Кінець ери купальних машин припав на початок 20 століття, коли було дозволено спільне купання на пляжах. Але з берегів вони не зникли — їх стали використовувати як стаціонарні кабінки для переодягання.
Паперовий одяг
Незважаючи на те, що одяг з паперу був відомий ще в Стародавньому Китаї та Стародавній Японії, у моду він увійшов у 1960-х роках. Правда, період попиту на ньогоЧЯЯ був настільки ж недовготривалим, як і сам одяг, проте протягом декількох років він цілком успішно продавався. Популярністю паперовий одяг почав користуватися в 1966 році, коли британські модельєри розробили одяг для масового ринку: це були сукні-футляри з короткими рукавами. Незважаючи на недовговічність матеріалу, більшість паперового одягу могла витримати до трьох прань, а вироби деяких виробників — аж до шести. Кумедно, але існували навіть купальники з паперу, які цілком можна було використовувати до трьох разів.
Незважаючи на високий попит у період піку популярності — одна з найбільших компаній продавала до 80 тисяч суконь на тиждень, — у 1969 році інтерес до паперового одягу згас. На це було дві причини: по-перше, фасони одягу були досить одноманітними, а, по-друге, у світі поступово почали замислюватися про екологію, і одноразові товари явно не входили до списку речей, безпечних для навколишнього середовища.
“Кульгава” спідниця
Ще одним недовговічним трендом були так звані «кульгаві» спідниці, або спідниці-олівці, поділ яких був настільки вузьким, що жінкам буквально доводилося пересуватися дрібними кроками. Її винахід приписують одному з найвизначніших кутюр’є початку 20 століття — Полю Пуаре. Спідниця не тільки обтягувала стегна, але й звужувалася донизу — окружність подолу становила всього 30 см. Такі спідниці зі зрозумілих причин легко рвалися, тому деякі дами, щоб слідувати моді, одягали моделі звичайної ширини, але поверх них зв’язували ноги в районі колін спеціальними поясами.
«Кульгаві» моделі фактично витіснили з моди нижні спідниці, які жінки носили протягом століть. Крім того, завдяки журналістам назва «спідниця-олівець» перейшла до вузьких спідниць, які знову повернулися в моду в 1959 році й збереглися донині.
Грецький вигин
І ще один дивний модний тренд з другої половини 19 століття — так званий грецький вигин. Згідно з вимогами цієї моди, жінки носили складно скроєні спідниці з турнюрами, паньє та тканиною, зібраною трохи нижче спини. Крім того, до пояса спідниці кріпився сталевий язичок, що впирався в поперек — саме він надавав об’єм, але й змушував жінок приймати неприродну позу з прогином у районі талії.
До того ж, дами носили й туфлі на високих підборах, що теж змушувало тіло вигинатися, та й корсет, у який затягували верхню частину тулуба, не додавав зручності. Незважаючи на явні труднощі, що виникали під час ходьби, та неможливість сидіти, мода протрималася досить довго — десь між 1869 і 1880 роками.
