Сьогодні завдяки розвитку науки ми добре розуміємо, які гігієнічні та косметичні процедури приносять користь, а які — шкоду. Проте жінки в минулі століття теж прагнули виглядати привабливо й зберегти здоров’я. Щоправда, їхні методи досягнення краси часом були вкрай дивними й незвичними.
Дами йшли на різні хитрощі, щоб зменшити груди
У середньовіччі пишні жіночі груди не вважалися еталоном краси. Знатні дами зазвичай не годували дітей самостійно, наймаючи для цього годувальниць, тож об’ємний бюст сприймався як ознака простолюддя і навіть вульгарності. Щоб приховати природні форми, жінкам радили перетягувати груди щільними рушниками або бинтами.
Деякі носили спеціальну білизну, яка нагадувала прототип сучасного бюстгальтера: до нижньої сорочки пришивалися маленькі мішечки для грудей із регульованими лямками. Вранці панянки вдягали сорочку, вкладали груди у мішечки й підтягували лямки. Деякі навіть примудрялися піднімати бюст, привертаючи до себе зацікавлені погляди, що вважалося непристойним. А власниці великого бюста навпаки — носили дуже тісні мішечки, аби зменшити візуальний об’єм.
В епоху Відродження ідеалом вважалися невеликі, округлі груди, схожі на стиглі яблука. Тим, хто не мав таких форм, рекомендували натирати бюст пастою із розтертої зіри та води, а потім обмотувати груди ганчіркою, змоченою в оцті, і носити так пов’язку три дні. Пізніше проблему скорегувала поява корсетів, які стали справжнім порятунком для дам.
У Середньовіччі туалет міг стати причиною ворожнечі між сусідами
Існує поширене уявлення, що в Середньовіччі міста тонули в бруді, а люди справляли нужду прямо на вулицях. Насправді ж існували чіткі закони, які вимагали від мешканців і гостей міст користуватися громадськими вбиральнями або власними туалетами. Тих, хто нехтував правилами, могли суворо покарати. Найчастіше туалети облаштовували на другому чи третьому поверсі будівель, під’єднуючи їх до вигрібних ям через спеціальні дренажні труби.
Щоправда, деякі господарі намагалися заощадити й не встановлювали труби — у результаті всі відходи виливалися просто у двір або стікали до стін сусідніх будинків. Інші ж власники нехтували регулярним очищенням ям, через що ті швидко переповнювалися. Такі ситуації часто призводили до конфліктів між сусідами, і в XIII столітті в Лондоні були ухвалені закони, які регулювали будівництво вигрібних ям і туалетів.
У бідних районах багатоквартирні будинки нерідко зводили без власних вбиралень. Проте мешканці не залишалися без виходу: у великих містах обов’язково функціонували громадські туалети. Їх зазвичай будували на мостах або берегах річок, щоб відходи відразу змивалися водою. Часто такі заклади зводили за кошти меценатів, тому відвідування було безкоштовним.
Деякі громадські туалети здавалися в оренду підприємцям, які мали слідкувати за чистотою й порядком. У таких випадках відвідувачів просили сплатити невелику плату. Найбільший громадський туалет у середньовічному Лондоні звели в 1420-х роках. Він був розділений на чоловічу й жіночу половини, і в кожній розміщувалося по 64 місця, дозволяючи одночасно користуватися вбиральнею 128 людям.
Зуби натирали металевою пилкою
До кінця XVI століття цукор став доступнішим, і тепер його могли собі дозволити навіть представники середнього класу. Це призвело до зростання кількості стоматологічних проблем серед європейців. Однак медики того часу не пов’язували цукор із руйнуванням зубів. Навпаки — вони навіть використовували його у своїх методах лікування.
Ополіскувачі для рота виготовляли зі суміші подрібненого каменю, деревної смоли, цукрової пудри й рожевої води. Такий засіб лише на короткий час освіжав дихання, а при тривалому застосуванні суттєво шкодив зубам. Для досягнення білосніжної усмішки зуби натирали порошком із галунового каменю або розтертих перлів. Це справді допомагало видалити наліт, але водночас призводило до руйнування зубної емалі.
У XVII столітті цирульники намагалися повернути зубам білизну за допомогою металевих пилок. Проте така процедура лише прискорювала втрату емалі, а згодом — і самих зубів.
У XIX столітті дамське волосся було справжнім скарбом
У XIX столітті для виготовлення шиньйонів і перук потрібно було просто неймовірно багато волосся. Торговці ретельно об’їжджали села у пошуках дівчат із розкішними косами. Часто самі панянки охоче погоджувалися на стрижку, адже за своє волосся могли отримати гарну винагороду. У деяких містах навіть влаштовували справжні шоу: дівчат із довгими локонами виводили на сцену, а покупці змагалися на аукціоні за право придбати їхні коси.
В окремих містах влада забороняла публічне зрізання волосся, дозволяючи торгівлю лише на ярмарках у спеціальних наметах. Відростити шевелюру знову займало 3–4 роки, тому деякі далекоглядні торговці залишали дівчатам аванс і поверталися за новою партією через кілька років.
З часом ситуація змінилася: із початком масової міграції сільських дівчат до міст вони прагнули виглядати елегантно в модних капелюшках, для чого потрібно було мати довге волосся. Тож тепер дівчата погоджувалися зрізати лише кілька пасом на потилиці, вміло приховуючи це за допомогою хитрих зачісок.
Наприкінці XIX століття, коли в моду увійшли величезні капелюхи, попит на волосся злетів ще більше. Головні убори закріплювали за допомогою так званих “щурів” — кульок із натурального волосся. У пошуках нових джерел торговці звернули увагу на монастирі: за чутками, один із них у 1890-х роках продав волосся на суму 657 тисяч фунтів стерлінгів.
Замість туалетного паперу люди використовували качани кукурудзи і мотузки
До другої половини XIX століття туалетний папір ще не був широко поширений у багатьох країнах, хоч виробники й намагалися переконати людей у його перевагах. Однак більшість вважала марною витратою грошей купувати папір, коли поряд були доступні та зручні альтернативи. Так, замість паперу люди використовували кукурудзяні качани. Багато хто відзначав, що лушпиння досить м’яке, а форма качана ідеально пасує для таких гігієнічних потреб.
На кораблях же роль туалетного паперу виконувала так звана «буксирна ганчірка». До борту судна прив’язували мотузку, яка після використання опускалася в море для природного очищення хвилями. Зазвичай туалет на судні розміщували на носі, біля основи бушприта, де хвилі могли одразу змивати відходи.
Там облаштовували одне або два дерев’яні сидіння з металевими трубами для стоку. Втім, відвідування такого туалету було доволі небезпечним: потужні хвилі могли вдарити крізь решітку й змити людину за борт. Через це багато моряків воліли справляти потребу в трюмах. Щоб уникнути антисанітарії, на судні був спеціальний наглядач, який слідкував за порушниками.
Саморобні тампони існували і в XVIII столітті
У XVIII столітті саморобні тампони вже існували, хоча медицина того часу ще мало розуміла природу жіночої менструації. Багато науковців-чоловіків вважали, що їжа в організмі розпадається на чотири основні рідини. Чоловіки, мовляв, засвоювали їх повністю, а жінкам доводилося виводити надлишок, що й викликало місячні. Тоді також існували забобони: вважалося, що жінкам у ці дні не можна дивитися в дзеркало — інакше воно трісне, а також ходити по траві, бо вона зів’яне.
Попри це, жінкам потрібно було вести активне життя. Щоб уникнути незручностей, вони виготовляли тампони власноруч. Брали тонку обстругану паличку розміром із мізинець, обмотували її лляною тканиною, ретельно зшитою, і прив’язували мотузку, іноді ще й фіксували всю конструкцію до ноги. Такі тампони були одноразовими. Інша версія саморобного тампона виглядала як невеликий мішечок, наповнений ватою чи губкою — його можна було використовувати кілька разів, після кип’ятіння та заміни наповнювача.
Лікарі радили чоловікам відрощувати бороди
У другій половині XIX століття лікарі радили чоловікам носити бороди. Жителі великих міст часто потерпали від смогу, адже більшість будівель обігрівали вугільними печами. Медики вважали, що густа борода допомагає фільтрувати шкідливий дим і захищає організм від бактерій. Деякі дослідники також вірили, що борода сприяє розслабленню горла, знижуючи ризик болю після публічних виступів. Щоправда, сучасна наука спростувала обидві ці теорії.
У вікторіанську епоху з’явилася низка винаходів, покликаних покращити здоров’я. Проте багато з них не прижилися через їхню сумнівну ефективність. Наприклад, через страх перед холерою — однією з найнебезпечніших хвороб XIX століття — було створено так званий «холерний пояс». Він мав зігрівати область шлунка, оскільки вважалося, що переохолодження може сприяти розвитку захворювання.
Дами носили корсети з надувними грудьми
У 70-х роках XIX століття ідеалом жіночої краси вважалася тонка талія в поєднанні з розкішним бюстом. Для досягнення такого силуету жінки змушені були туго затягуватися в корсети, що приносило їм чимало страждань. Без корсета жодна поважна дама не наважувалася з’явитися на людях — її б одразу запідозрили в легковажності. Щоб полегшити життя модницям, винахідники створили корсет із надувними вставками. У конструкцію вшивали два гумові мішечки, під’єднані до трубок. Одягнувши такий корсет, жінка могла самостійно регулювати об’єм грудей, надуваючи мішечки за потреби.
Спочатку слово «шампунь» означало зовсім іншу річ
До XVIII століття догляд за волоссям переважно обмежувався розчісуванням, випрямленням локонів і боротьбою із залисинами. Розчісували волосся не лише для того, щоб позбутися ковтунів, а й для очищення від паразитів і бруду. Один із найстаріших написів, знайдених на першому алфавітному гребінці, датований періодом між 1700 і 1550 роками до н.е., містив побажання: «Нехай цей гребінець вигонить вошей з вашої бороди і волосся».
Тими ж самими засобами користувалися і в Середньовіччі. Окрім того, голову посипали ароматними порошками, щоб волосся пахло приємно. Дами обов’язково носили чепчики та шапочки, які не лише прикрашали, але й служили практичною метою: тканина вбирала надлишки жиру, захищала від пилу, а також допомагала підтримувати чистоту волосся, оскільки воно не стикалося зі спітнілим обличчям і шиєю.
Щоб зробити волосся густішим, жінки застосовували суміш спаленого ячмінного хліба, солі та ведмежого жиру. Для золотистого відтінку вони використовували маску з подрібненої капусти, змішану з порошком самшиту або слонової кістки (отриманий засіб повинен був мати насичений жовтий колір).
Шампунь став популярним лише в XVIII столітті, коли він потрапив до Європи з Азії. Спочатку це слово означало не косметичний засіб, а масаж. Один мандрівник спробував цей новий метод на собі, і після того, як його тіло та голову ретельно розім’яли, а вуха вичистили, він виявив, що «шампунінг» став для нього справжнім випробуванням.
Для домашніх косметичних рецептів використовувалася маса дивних інгредієнтів
З XII століття жінки виявляли величезний інтерес до книги «Тортула», яка містила медичні та косметичні рецепти для різних ситуацій. Проте деякі з них сьогодні можуть здатися, м’яко кажучи, сумнівними. Оскільки в Середньовіччі густе й темне волосся на тілі жінки вважалося ознакою дисбалансу в організмі, багато дам намагалися від нього позбутися.
Одним із перевірених засобів був розчин з миш’яку та негашеного вапна. Головною проблемою було своєчасно змити цю суміш, адже її залишки могли призвести до серйозних наслідків. Інший рецепт пізніших часів передбачав приготування пасти з свинячого сала, гірчиці та ялівцю.
У XVIII столітті жінки продовжували виготовляти косметику власноруч. Для боротьби з зморшками вони створювали помаду з соку коріння білої лілії, меду та воску, яку наносили на обличчя перед сном. Щоб позбутися прищів, використовувався засіб з варених кабанячих щічок, яблук і телятини.
Популярність п’явок мало не призвела до їхнього знищення
Медичні п’явки використовувалися для лікування ще в Стародавньому Єгипті, Греції та Римі, але справжній бум попиту на них спостерігався саме в XIX столітті. Один французький лікар запевняв своїх колег, що п’явки можуть вилікувати будь-яку хворобу, і це викликало хвилю захоплення. Так, лише одна лікарня використовувала більше двох мільйонів п’явок у період з 1830 по 1836 рік.
Для перевезення п’явок через океан створювали спеціальні контейнери, аптеки виставляли розкішно оформлені вази з п’явками, а жінки вишивали їх на вечірніх сукнях. Це повальне захоплення призвело до того, що до кінця XIX століття п’явки майже повністю зникли в деяких європейських регіонах, і уряди змушені були ввести обмеження на їхній вилов, щоб хоча б частково зберегти ці істоти.
